Мене завжди мучило питання – що було раніше на місці адмінбудинку на Грушевського, 21? Запитав колись у свого діда, який в шістдесятих служив навпроти – у полку зв’язку. «Не пам’ятаю. Кущі якісь…» – почув у відповідь.
Інші старожили теж розводили руками або давали суперечливі пояснення. Дивно, невже величезна ділянка у центрі міста стояла пусткою, аж доки у 1987 там не звели обком партії? Звісно, що ні! Спробуємо прокрутити час назад і побачити примари старої забудови, пише Репортер.
Будинок, де сконцентрована вся місцева влада, в народі називають Білою хатою. Разом із прилеглою територією споруда займає цілий квартал між вулицями Грушевського, Мельничука, Вірменською та Шпитальною. Є багато австрійських і польських поштівок із краєвидами вказаних вулиць, але середина чотирикутника залишається великою білою плямою. Однак, якщо добре пошукати, завжди можна щось знайти. Наприклад фото №1. Його зробили 30 травня 1937 року під час коронації чудотворної ікони Діви Марії з вірменського костелу.
Це перехрестя теперішніх Грушевського і Мельничука, яка раніше називалась Вірменською. Добре придивившись, можна помітити табличку з назвою вулиці на стіні. Попри наріжний будинок мала проходити святкова процесія, тому він прикрашений польськими прапорами, а на балконі висить килим. Кам’яниця була споруджена в останній третині ХІХ століття. Краєзнавець Михайло Головатий дослідив, що у 1892 році її купив головний лікар цивільного шпиталю Георгій Конкольняк, а через 20 років власником значився доктор Станіслав Внемкович. На момент коронації ікони у торці кам’яниці працювали дві крамнички. Ліва з них прикрашена рекламою у вигляді великої пляшки — напевно, торгувала алкоголем.
У 1968-му старого будинку вже не було. На його місці розбили невеличкий скверик, посеред якого поставили пам’ятник червоному партизану Степану Мельничуку (№2). На початку вісімдесятих, у зв’язку із будівництвом обкому, статую перенесли до іншого скверика – на Галицькій, поблизу теперішнього народного дому «Княгинин». Позаду Мельничука нависає бічна стіна конструктивістського будинку, на яку причепили плакат із Леніним.
На фото №3 цю кам’яницю можна роздивитись детальніше. Світлина з того самого альбому з урочистостями 1937 року, копія якого зберігається в отця Володимира Вінтоніва. При збільшенні видно, що будинок завершують будувати – фасад ще не штукатурений, на балконах нема решіток. Польський письменник Тадеуш Ольшанський згадує цю споруду в мемуарах: «На початку вулиці Вірменської, з правого боку стояла новозбудована чудова кам’яниця, в який жив наш друг, директор лікарні доктор Ян Кохай. Він мав старшу за мене доньку (Ольшанський народився у 1929 році – Авт.) і сина Янка, гімназиста, який страшенно мені подобався, і не тільки тому, що завжди ходив у елегантній формі, з гербом своєї школи на рукаві. Він мав гарну колекцію марок, залюбки показував свої альбоми, і під його впливом я теж почав їх збирати. Сьогодні від усього правого боку Вірменської вулиці не лишилося й сліду. Її знищили, бо в цьому місці розташували заплановану як імпозантну, а насправді жахливу офісну будівлю Дому Партії, тобто найважливіший у радянські часи будинок міста. Типова для соціалістичної архітектури напівбагатоповерхівка з трьома крилами — як приший кобилі хвіст у сецесійній частині Станиславова».
Старожили пам’ятають, що будинок лікаря Кохая мав чотири поверхи і простору мансарду, був у чудовому стані, але… обком вимагав жертв. Мешканці шикарних квартир плакали, коли їх виселяли…
Дійшовши до кінця Мельничука, повертаємо на Вірменську. Зазирнути вглиб нам допоможе австрійська поштівка, панораму для якої знімали з майданчика ратуші (№4). Позаду видно старовинний будинок лікаря Конкольняка, про який ми вже згадували. На жаль, споруда вірменського костелу затуляє більшу частину подвір’я. Позаду, а особливо ліворуч від храму, розкинулося зелене море. Там був великий сад, від якого сьогодні лишилось менше половини. За радянщини мешканці називали його «попівським садом».
А тепер спробуємо зайти на внутрішнє подвір’я костелу. Одразу й не зорієнтуєшся, з якого ракурсу робилося це фото (№5). Підказуємо: у правому верхньому куті маємо перспективу вулиці Вірменської, далі видно масивний бічний фасад вірменського костелу. Перед ним стоїть симпатичний будиночок із ґанком, прикрашеним колонами. На передньому плані величезний пустир, на якому військові проводять урочисте шикування. На солдатах польська форма міжвоєнного періоду, скоріше за все, то стрільці 48 полку піхоти, що стояв у Станиславові.
Цікаво, хто був господарем ошатного особнячка? У книзі професора Володимира Полєка «Майданами та вулицями Івано-Франківська» згадується, що для зведення Білого дому знищили палац Потоцьких, який розташовувався посеред розкішного саду. Що то за «палац Потоцьких»? Невже магнати мали ще одну резиденцію у кількох десятках кроків від свого замку?
Насправді, дослідник помилявся. Михайло Головатий встановив, що будинок Потоцьким ніколи не належав, а був резиденцією настоятеля вірменського костелу.
У це важко повірити, але той палацик зберігся до нашого часу! На початку 1980-х архітектор-реставратор Зеновій Соколовський заліз на недобудований обком та зазнимкував навколишні краєвиди. Правіше від храму, в якому тоді був музей релігії та атеїзму, видно Г-подібну одноповерхівку, що складається з декількох об’ємів. Широкий будинок, розташований перпендикулярно до Вірменської, і є той самий палац, правда, позбавлений усіляких архітектурних «надлишків». У той час там працювала музична школа №1, а нині – єпархіальна консисторія Української Автокефальної Православної Церкві, якій тепер належить вірменський костел.
Далі буде
У статті використані фото з архівів о. Володимира Вінтоніва, Зеновія Соколовського, поштівка з колекції Олега Гречаника.
