Минулого тижня у Франківську з нагоди професійного свята нагородили психологів, які працюють з ветеранами та їхніми родинами. Таку нагороду запровадили вперше за ініціативи Наталії Чаплинської.
Вона п’ятий рік є співкоординатором центру психологічної допомоги учасникам АТО. До того надавала психологічну підтримку майданівцям, пізніше – переселенцям. Їздила на передову, аби на власні очі побачити, відчути, що таке війна. Чаплинська – психолог-практик, започаткувала практичну психологію в університеті та викладала її 20 років. Крім того, вона депутат облради, голова комісії з питань учасників АТО.
– Пані Наталю, як починався центр психологічної допомоги атовцям і як він живе сьогодні?
– Центр запрацював у 2014 році, після Іловайська, у вересні. Тоді волосся ставало дибки, що ж буде далі?! У жовтні нам виділили приміщення, працюємо там і нині.
На початках було включено в роботу 70 психологів-волонтерів. Зараз нас є близько 30.
Війна впливає на всіх, піднімає такі внутрішні пласти, такі закутки, які ми не хочемо бачити. Це саме відбувається і з психологами. Не всі доходять до фінішу. Хтось вигорів, хтось зрозумів, що не його, і це є нормально. Виконана основна заповідь – не нашкодь.
Минулого року започаткували групові заняття з травмою війни. Їх веде ветеран, який сам звернувся на нашу гарячу лінію, з ним працювали, а потім він виявив бажання допомагати іншим.
Ігор пройшов півтора роки війни – не лише на передовій, а й в тилу ворога. Зараз він вчиться у Львові на курсі когнітивно-поведінкова терапія. Це такий останній крик у галузі психологічних досягнень.
Хлопці збираються щопонеділка, о 18.00, на Січових Стрільців, 25, кабінеті № 17.
З Ігорем вони відкриваються швидше. Бо він такий самий, як вони, пройшов те саме. Він їм каже: «Я теж уночі вставав і не знав, куди дітися, куди бігти та що зі мною робиться. Я всіх навколо ненавидів… Тобто у них розмова – рівний рівному.
– У ветеранів ставлення до психологів змінилося? Хлопці самі приходять?
– Так. Якщо раніше ми через гарячу лінію закликали: «Прийдіть!», то зараз вони йдуть самі і ведуть побратимів. Приїздять з Верховини, Долини, Надвірнянського, Косівського, Рожнятівського районів. Їм зручно, бо їдуть у місто, де їх не знають. Ми не питаємо анкетних даних. Людина може прийти навіть під вигаданим ім’ям, головне, аби прийшла та отримала допомогу.
Є хлопці, які приходять третій-четвертий рік, водять нам побратимів. Інколи дзвонять: «Там від нас має хлопець до вас прийти».
Нині через центр пройшло близько тисячі людей. Одноразові індивідуальні консультації, багаторазові, телефонні консультації навіть не рахуємо.
Робота психолога має певну специфіку. З одного боку, вона дуже важлива, а з другого – не може мати реклами, розголосу. Зараз маємо багато своїх напрацювань, нових методик.
– Яких саме?
– Наприклад, робота з сімейними парами. Ігор Тодорів, кандидат медичних наук, психіатр, психотерапевт розробив методику сімейної терапії. Треба, аби тренерів теж було двоє – чоловік і жінка. Тоді довіри більше. Вже маємо досить добрі результати.
– А коли почали робити сімейні заїзди?
– Влітку 2015 року на Косівщині. Таких заїздів було близько двадцяти. Минулого року не було, бо з певних причин не виграли ґрант, а проект дорогий. Один заїзд обходиться до 30-35 тис грн для 10 пар, масажиста, логіста і двох психологів. Дорого тому, що мають бути найкращі умови – якісне обслуговування, комфортні номери, харчування, басейн, сауна.
Недешево, але в середньому двох таких заїздів достатньо, аби «включити» сім’ю на повернення.
Заїзд триває три дні і має дві сесії. На першій ми даємо завдання і через два тижні на другій сесії закріплюємо. Йде інтенсивна групова робота. Результатом є те, що ми кілька разів потім вітали наші пари з народженням дітей. Це показник. Маю таких пар десь 5-6. Загалом через наші руки пройшло понад 100 пар.
– Настільки важливо саме парами?
– Війна зачіпає першу лінію – ветерана, а також і його тил – батьків, дружину, дітей. Якщо перша лінія має травму, то друга теж травмована. Якщо працюємо з першою, то і друга має бути опрацьована, бо результату не буде. Тому даємо акцент на сімейній терапії. На майбутнє планували брати й дітей.
Вони – діти війни. Мама хоче, аби дитина була дитиною, а війна зробила дитину значно дорослішою, і мама цього не розуміє. Вчимо будувати стосунки, довіряти. Інакше сім’ї будуть розпадатися, але не на ті частки, як ми звикли – чоловік і жінка з дітьми. Зараз це може бути повністю окремо: чоловік, жінка, діти. От у чому небезпека!
– Чому багато хлопців після війни не можуть знайти роботу?
– Поки свідомість не стане на місце, вони роботи не знайдуть. Є багато прикладів, що два-три місця поробить і кидає. І то добру роботу, високооплачувану. А чому? Кошмари, перевтома, недосипання, а треба десь і фізично попрацювати, і відповідально. Йде внутрішній дисонанс, конфлікт, який потім дає вибух агресії. Це теж один із симптомів травми війни.
Ми завжди кажемо, ходіть до нас, попрацюєте у психолога, тоді буде робота, нормальні стосунки у сім’ї, у суспільстві.
– Які ще є симптоми?
– Постійні нічні кошмари, так звані флешбеки – відключення свідомості від реальності, повернення у бойовий простір, у війну. Тоді людина може не контролювати свої дії. Ще є трігери – якийсь хлопок, і у ветерана може бути реакція, як після обстрілів – він шукає укриття і всіх кладе на землю.
Симптомів багато – часте вживання алкоголю, агресивність, ходить тільки у формі, говорить лише про війну, до всіх має претензії, мовляв, ніхто його не розуміє, сам він критично свій стан не сприймає і т. д. Спілкуємося з рідними, рекомендуємо лікування.
Приблизно третина ветеранів через 2-3 місяці чи півроку повертається до мирного життя з мінімальними наслідками. Третина потребує доброї терапії, а ще третина – інтенсивної терапії.
Як правило 8-12 % наших ветеранів будуть мати посттравматичний стресовий розлад. Статистика сувора. Але це захворювання, з яким можна навчитися жити таким чином, щоб хвороба не керувала людиною. Це можливо, але треба інтенсивно, серйозно працювати.
– Чому їх часто тягне назад на війну?
– Через нерозуміння. Зараз помітила, що у тих, хто нині проживає велику травму війни, і до війни не було розуміння. У них не були добре побудовані стосунки як з батьками, так і з дружинами. А війна це все загострила, оголила. Чому вертаються назад? Там вони всі рівні, там він направду чоловік, герой, людина, яка виконує основну чоловічу функцію – захист Батьківщини. А вдома самі претензії – поки тебе не було, то кран потік, то полицю треба прибити…
Ми кличемо дружин, чиї чоловіка служать, аби приходили. Кажемо, що навчимо їх, як їх правильно чекати. Наприклад, ведіть альбом з фотографіями, записами, як ви з дітьми чистите картоплю, як ви ремонтуєте замок, як діти миють посуд. Як ви його розумієте, яка це складність – знайти майстра, аби зробив той замок, а ваш чоловік це завжди робив сам. Ви вже вчитеся цінувати його, він це відчуває!
А якщо все лише з претензіями, то, звісно, він у кращому випадку тікатиме до побратимів, а в гіршому – до чарки.
