Газета Розваги

Коти, мафія і Слава Україні! Різдвяна Венеція вражає затишком

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Напевно, це найвдаліший період, аби відвідати це легендарне місто романтики, краси, старовини, історії та інтриг. Чуєшся як свій. Венеціанці на свята тікають у гори, до родини і залишають місто туристам, голубам, чайкам і гондольєрам. Венеція

Заздалегідь замовлені квитки на дешевий лоукост з Кракова за 47 євро у два боки, спланована програма, де чи не по кілометрах розраховані всі маршрути – що побачити, що спробувати, знайти, купити, привезти…

І нарешті – Венеція. Підій­маєшся на один із мостів, через Гранд-канал і про все забуваєш. Про ті шпаргалки, що в рюкзаку, навіть не згадуєш. Просто віддаєшся місту. Отак легковажно – з першого погляду, з першого кроку.

«Не заблукаєте, – говорить Юра, він родом з Львівщини, мешкає тут уже з 10 років. – Просто гуляйте. Дивіться вгору, по боках та обов’язково – під ноги. Венеція – це музей під відкритим небом. Табун туристів сам заведе на знамениту площу Сан Марко чи до вокзалу».

Так і робимо, але з Юрою. Він знає все.

Пишність площі Сан Марко вражає. Собор можна роздивлятися годинами. Втім, як і кожен будинок, вікно, провулок, місток.

Відкриттям було, що будували його вір­мени. Є окремі вірменські райони, навіть окремий острів, на який їх переселили.

Локальний патріотизм. Венеціанські купці чи правителі міста споконвіку намагалися прикрасити його якнайбільше, якнайкраще. Чимало колон, статуй, пам’ятників – куплене, обміняне, вкрадене. Усе для своєї Венеції.

Ні, це не музей, а всього-на-всього вхід в міську лікарню Венеції.

Венеціанці й нині сповідують такий добрий локальний патріотизм. Не називають себе італійцями – лише венеціанцями. На будівлях виключно прапор Венеції – на червоному фоні золотистий крилатий лев. Юра говорить, що місцеві в порівнянні з іншими італійцями холодніші, стриманіші.

З минулих часів тут збереглися спеціальні портали для доносів. Химерні голови з відкритим ротом у стіні. В ті отвори патріотичні венеціанці запихали анонімки. Доносили всі й на все, що могло зашкодити славі міста. Доносила навіть мати на рідну доньку.

А ще влітку всі венеціанці святкують найбільше свято – Реденторе – день подяки Венеції. Відзначають пишними феєрверками. Раніше ж дожі (правителі), вкидали у канал коштовний перстень.

В авторських майстернях знамениті венеціанські маски вартують від 50 євро. Китайські підробки від 10, але це геть не те.  

Стати венеціанцем. Минулоріч один іноземець врятував місцевого дідуся, який впав у канал. За віддяку йому влада міста запропонувала винагороду –  дозвіл на прожиття на півроку у місті.

Жести важливі. Місцеві дуже забобонні. От, коли ти говориш з кимось, хто тобі неприємний, а він тебе нахвалює, аби співрозмовник не врік – ставиш перед ним роги. Згинаєш пальці на руках, залишаючи лише вказівний та мізинець.

Котячий форт Marghera. Колишній стратегічний об’єкт Першої світової, який обороняв Венецію.  Нині в колишніх казармах живуть котики. Дві роти військових котят. Для них тут облаштували притулок.

Відмахуватись від когось – дуже поганий жест. Це те саме, що послати куди подалі. Коли співрозмовник говорить дурниці, можна плавно потрясти перед ним зімкненими пальцями, мовляв, «та що ти мені розказуєш?». Це не образливо.

Коли пальцем крутиш біля щоки – дуже смачно. Б’єш долонею по поясі – дуже голодний.

Гондольєри – окрема каста. Кажуть, їх тримає мафія. На гондолах переправляють не лише спраглих романтики туристів – 100 євро за 40 хвилин – але й наркотики, цінну інформацію.

Гондола – дуже дороге задоволення. Складається з 200 елементів. Якщо продати, то можна купити квартиру. Гондольєри вважаються чи не найвпливовішими людьми у Венеції. У них позичають гроші, їх мають за спонсорів. Працюють там виключно венеціанці.

“Ні мафії – Венеція свята”

Дешево і з вітерцем. Покататись по Гранд-каналі можна й на вапоретто – морській маршрутці. Одна поїздка – 7,50 євро. Але можна купити туристичний абонемент на 72 години за 20 євро і кататися скільки влізе ще й на автобусах і трамваях.

Вапоретто – чудова нагода відпочити й побачити Венецію збоку, відвідати навколишні острови. Ще обов’язково варто проїхатися ним вночі та побачити нічне місто.

Музеї. От, не надто вразили, але галочку поставили. Взяли абонемент за 20 євро у три музеї. Перший – Палац дожів – вражає величезними залами, архітектурою. Ще один – палац Наполеона, він побудував його для свекрухи, одразу навпроти собору Сан Марко. І останній – тюрма, де свого часу сидів Джакомо Казанова. Туди втрапляємо з Палацу дожів, через знаменитий Міст зітхань.

Дворик Палацу дожів (правителів Венеції)

Чесно, краще просто тинятися містом.

Для львів’янина Юри майже всі тутешні музеї безкоштовні, окрім приватних. Він має карту венеціанця.

Велика вода. Атракція для туристів і справжнє лихо для місцевих. Тричі на рік чималу частину Венеції заливає море. По місту заготовлені штучні мостики. Їх розкладають, коли вода піднімається, аби місцеві й туристи не мочили ноги.

Колись, аби не намочити ноги, знатні венеціанці взували саме такі капці

В Юри на роботі завжди є запасна пара гумових чобіт. Каже, так у кожного. Хоч вода по коліна, але всі працюють. Зовсім не дивно побачити стильну жінку, чоловіка одягнених у Gucci, Versace… і в гумаках.

Про смачне. Блукаємо вузькими вулицями, між будинками й каналами. Наштовхуємося на групу китайців, які аж наминають пасту з паперових коробок. У всіх чорні губи.

«Тут найсмачніша паста у всій Венеції, – переконує Юра. – Найпопулярнiша – з чорнила каракатиці».

Але вже все з’їли китайці. Беремо пасту з соусом болоньєзе і з морепродуктами. Ммм… Смачно, словами не передати.

 

Цікаво, що половина тутешніх працівників – українці. І дружина власника теж. Вітаємося: «Слава Україні!». Паста поза чергою і знижка у 3 євро – гарантовані.

Неймовірний глінтвейн куштуємо у ресторанчику навпроти собору Сан Марко. Власника звуть Сімоне. Дуже компанійський, любить фотографуватись і… українців. У нього теж наші працюють. Пригощає гарячим вином. Цокаємося зі словами «салуте» – за здоров’я. При цьому обов’язково треба дивитися в очі, це дуже важливо.

Чуєш лише свої кроки. Вузькі, облупані, темні провулки. Уявляєш, як страшно ходити тут вночі. Та насправді після 20.00 життя Венеції вщухає. Місцеві зачиняють магазини, сувенірні лавки, йдуть додому на спільну сімейну вечерю. Це закон.

Юра каже, що з 22.00 у Венеції чути лише свої кроки та як б’ються до дерев’яної балки човни, гондоли.

Серед темних вуличок натрапили на єдиний нічний клуб. Так і пише на непримітній вивісці! Сюди заборонено заходити одному і… п’ятьом!

Кольорова казка. Її ви побачите на острові Бурано. Потрапити сюди майже так само важливо, як і проїхатися на гондолі. Лише дешевше. Невеличкий рибальський острів, заставлений двоповерховими кольоровими будиночками.

Перефарбовувати їх місцеві не мають права. Вулиці теж поділені каналами. Ніяких огорож. Отак натовпи туристів рискають туди-сюди попід вікна. Чи місцевим байдуже, змирилися, чи терплять, бо туристи тут – єдиний заробіток.

На Бурано можна втрапити в майстерню знаменитого венеціанського скла. Щодня о 12.00 тут проводять безкоштовні майстер-класи. Туристи з відкритими ротами дивляться, як із кольорового скла народжуються фігурки, прикраси, посуд. Магія! У майстра можна купити ще «теп­лий» виріб з ексклюзивною печаткою…

«Ей, рагаці (друзі), постукайте в ті двері», – просить нас сивий італієць з того боку каналу. Старі зелені двері, прикрашені новорічними вінками, відчиняє сусід того італійця через канал. Такий самий сивий дідусь. Геть не дивується чужим.

Діди щось перемовляються, жестикулюють. Виявилось, що один викликав іншого, аби той відкрив двері й пустив кота до хати.

Приємних вам подорожей у новому році!

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні