Останнім часом донька почала питати, скільки у мене сьогодні було зум-дзвінків. Тож я звернув увагу, що дедалі більше часу проводжу в онлайн зустрічах, не враховуючи навчання. Інколи це майже анекдотичні ситуації на кшталт спіритичних сеансів «Петре, ви нас чуєте?», а інколи цілком виснажливі сесії на цілий день.
Вже з’являються наукові дослідження, які вказують на підвищену втомлюваність учасників саме онлайн заходів порівняно з оффлайн – справа у підвищеній концентрації, обмеженій рухливості, напрузі нервової системи, пише Репортер.
Від колег-викладачів в університетах частенько чую: «Коли ж ми повернемось до нормальної роботи»? Відповідь тут ніби очевидна – вже ніколи. І це стосується не тільки системи освіти. Хоча слід визнати: система освіти нині постала перед найскладнішими викликами за останні десятиліття.
Але тут є кілька моментів: ми насправді у дуже вигідній позиції, враховуючи ступінь технологічного розвитку та рівень цифровізації суспільства. Ще навіть 10 років тому ми просто не змогли б перейти на дистанційне навчання і просто не змогли продавати стільки всього через інтернет у режимі доставки…
Існують дослідження на рівні ООН, де стверджують, що дистанційне навчання у поточному виконанні, як відповідь на пандемію, «коштуватиме» сьогоднішнім учням 3% їхнього майбутнього доходу. Впевнений, що в разі настання пандемії, наприклад, у 2010 році, «збитки» кожного учня були б в рази більшими. Те саме стосується і бізнесів, багато з яких просто б закрились без шансів на порятунок.
Читайте: Максим Карпаш: Стежки й доріжки
Крім того, за останні роки українське суспільство суттєво еволюціонувало – влада таки змушена хоч якось дослухатися до людей і бізнесу. Так, не з першого разу, не всі ключові сенси прочитує, і ще менше виконує, але діалог заперечувати годі. Для порівняння, погляньте на східних і північних сусідів, де державний апарат збільшує податки, виявляє нуль толерантності до потреб своїх громадян.
Це все до того, що онлайн у поєднанні з більш зрілим громадянським суспільством дозволяє пом’якшити удар – як для кожного окремого українця, так і для держави загалом.
Тепер уявімо сценарій, за яким ми всі маємо омріяний колективний імунітет – чи завдяки вакцинації, чи відсотку успішно перехворілих. Вже тепер можна стверджувати, що наші життєві звички змінились на десятиліття, якщо не назавжди – менше далеких подорожей, підтримка місцевого бізнесу, замовлення доставки, чого тільки можна, елементи дистанційного навчання (у вищій школі – це вже точно). Можемо далі розібрати недоліки та вигоди від досвіду, який ми зараз здобуваємо. Але зрозуміло, що матимемо нову нормальність, обриси якої вже проступають.
Новий канал спілкування створює і нові поведінкові моделі. Згадайте, як змінювалися людські звички з появою провідного телефону, а потім мобільних. Там і змінена етика спілкування, і нові модні віяння. Це все ще буде.
А що ж залишиться незмінним? Точно залишиться спілкування – як обмін інформацією, сенсами, почуттями. Так, ми будемо дедалі більше проводити часу в онлайні. Вже зараз формується новий привілей – здатність не перебувати постійно онлайн, можливість безпечно й легко спілкуватися вживу. Ми будемо цінувати таке спілкування, коли почнемо його швидко втрачати. Власне, вже почали. Тож цінуймо те, що залишилось.
Автор: Максим Карпаш, професор ІФНТУНГ
Comments are closed.