Атовці з Франківщини розказали, що привезли з Боснії

Меджугор’є – містечко в Боснії та Герцеговині. Прославилось на цілий світ тим, що в 1991 році, напередодні війни на Балканах, Пресвята Богородиця об’явилася там шістьом дітям на горі Подбрдо. Тих дітей, а нині вже дорослих, нині називають візіонерами, бо лише вони можуть бачити з’явлення Богородиці, які тривають і досі, – при чому щодня. Вона розмовляє з ними, і ті бесіди, звані посланнями, записуються й поширюються багатьма мовами. Щодня туди їдуть тисячі паломників з усього світу. 19 вересня цього року відправилися й українські військові.

Калушанин Олександр Коваль вже більше року як демобілізований. Служив у 131-му окремому розвідбаті. Каже, ще донедавна снилась війна, то прокидався щоночі по 5-6 разів. А ще в душі відчував якийсь холод, тяжкість.

«Перший раз, коли піднявся на гору Подбрдо, то відчув спокій, – пригадує Олександр. – Я вперше помолився, просто від себе поспілкувався з Богом, і в мене градом покотилися сльози. Після цього стало дуже легко. Досі відчуваю ту легкість. Саме завдяки Меджугор’ю вдалося вилікуватися від війни».

Зізнається, одразу по приїзді було враження, що всі довкола якісь божевільні. «Чому? Я не звик, що до людей так можна ставитись, – захоплено розповідає калушанин. – Зовсім чужі люди приймали нас як рідних. Прозрів. Не лише я, всі хлопці відвикли від такого почуття, як любов один до одного – до ближнього. Це якось затупилося, вмерло. Я вперше в житті відчув його саме там».

Групу атовців впізнавали, бо деякі хлопці ходили у формі, з українськими прапорами. Підходили, обіймали. Подружжя канадців, в яких мешкали наші, називали їх Божим військом.

Коли піднімались на гору Кріжевац, то разом із ними Хресною дорогою йшов старенький австрієць. Дідусь, як дізнався, що то українські солдати, то просто став перед хлопцями на коліна…

«Якось я сидів і молився своїми словами: «Богородице, Меджугор’є помогло мені, а я б хотів помогти іншим солдатам. Якщо я тобі потрібен – використай мене», – розповідає Олександр Коваль. – Назавтра підійшла перекладачка Валентина і запитала, чи я знаю якихось солдат, які пройшли війну і спускаються на дно – вживають алкоголь, наркотики. Запропонувала, аби я таких побратимів направляв до них, а вони будуть фінансувати поїздку. Я сів і просто офігів, бо лиш вчора про це молився, а нині прийшла відповідь: «Потрібен».

Назар Семанів із Брошнева демобілізувався у квітні цього року. Був снайпером у 24 бригаді. В Меджугор’є він уже не вперше. Один раз був до війни і вже тричі – після. Каже, з кожною поїздкою стає все легше.

«Не знаю, як би вдалося адаптуватися без того місця, – говорить Назар. – Напевно, повернувся б на війну, бо сильно тягнуло, не бачив сенсу більше ні в чому. А в Меджугор’є знайшов спокій».

Пригадує, як перший раз після демобілізації піднявся на святу гору і молився за хлопців, які загинули, за зниклих безвісти, за тих, хто у полоні.

«Відчув якийсь теплий дотик на руці, – говорить Назар. – Подумав, що хтось проходить і торкнувся, аби я посунувся. Я обернувся, а позаду нікого. Тоді аж мороз по шкірі пішов, відчув щось таке… словами не можу описати».

Каже, що всім, а особливо атовцям, важливо туди поїхати. «Помітив, що кожен з побратимів щось для себе там відкрив, знайшов відповіді, лишив проблеми там, – говорить Назар Семанів. – Усі повернулись якимись щасливішими».

Франківець Андрій Фармуга – демобілізований боєць 79 аеромобільної бригади, тренер проекту «Побратими». Розповідає, що йому цікаво було поїхати, бо Боснія теж пережила війну.

«Поїздка дала хлопцям надію, – каже Андрій. – Цьому сприяла атмосфера Мєджугор’я, плюс у нас була зустріч з чоловіком, який брав участь в їхній війні. Зараз він успішна людина, має родину, займається улюбленою справою. Ця історія також справила на хлопців враження і дала якесь розуміння, що люди переживали знач­но гірші ситуації і знаходили в собі сили відновитись».

Андрій вважає, що такі поїздки дуже корисні, єдине – програму треба сфокусувати. Робити більше зустрічей з їхніми ветеранами, обмінюватись досвідом, життєвими історіями.

«Поділився цією думкою із людьми, які нас приймали, й отримав позитивну відповідь. Вони готові до співпраці, – говорить Фармуга. – Зараз ми через інтернет випрацьовуємо якусь модель, як би воно мало виглядати саме для ветеранів, бійців АТО».

Також Андрій поділився ідеєю ще одного важливого проекту. Каже, мали нагоду побувати у ветеранській спільноті «Милосердного батька». Туди приймали тих, хто повертався з війни в дуже важкому кризовому стані, від кого відмовлялись. Спільноту заснував отець Славко і вона успішно діє вже багато років.

«За допомогою віри, молитви, праці й життя у такій спільноті люди реабілітувалися, поверталися до життя, – розповідає Андрій. – У нас теж будуть ветерани, яким просто ніде буде подітися. Я сам знаю кількох таких побратимів. Вже є якісь задумки проекту, аби десь на території України заснувати схожу спільноту. Ідея ще сира, але будемо над цим працювати».