З 14 по 16 березня у Львові проходив третій Форум військових письменників, який зібрав 30 учасників з різних куточків України. Усі ці люди у різні роки воювали на Донбасі. Серед них і калушанин Ілля Тітко.
53-річний чоловік у 2015 пішов на війну і 13 місяців, без ротацій, провоював на нулі у складі 59 мотопіхотної бригади. Після повернення написав книгу спогадів – «Формула крові». Нещодавно її переклали англійською, пише Репортер.
Перелякана тиша
Ілля Тітко досі під враженнями від форуму, адже мав можливість побути серед своїх. Крім усього іншого, в рамках форуму організували творчі письменницькі десанти по містах Львівщини. Пан Ілля напросився у рідний Червоноград. І презентація була в його рідній школі, навіть у тому класі, де він вчився. Каже, спершу навіть дихання заперло від хвилювання.
Читайте також: Оксана змінює світ. Відома журналістка з Франківська відкрила благодійну онлайн-школу
«Прийшли діти 9-10 класів, – пригадує Тітко. – Цікаво поспілкувалися. Перше пряме питання було, як я відчув війну. Вони ж того не знають. Знають, що десь бахкає, може, когось із рідних зачепило, але що саме людина відчуває, напевно, відверто розказати не було кому. Мало хто розповідає про такі речі. І я їм розказував, коли відчув, що дійсно на війні».
За його словами, це сталося вже після перепідготовки в Академії сухопутних військ у Львові. Він з трьома товаришами поїхав у місто Попасна, що на Луганщині. Було це 22 вересня 2015 року.
«Спершу нас у Бахмуті, тоді ще Артемівську, зустрів представник батальйону і повіз далі, – розказує Тітко. – Темінь, жодного вогника, жодного людського руху. Лише така насторожена й перелякана тиша. За 3-4 км від дороги був Світлодарськ, і на небі такі зірниці, ніби грозовиця. Проїздимо і я відчуваю, як всередині зароджується страх, ніби тісто піднімається на хліб. Ось вона війна – вже за вікном! Ми без зброї – просто офіцери в однострої. Час від часу я поглядав на зброю водія і супроводжуючого – хоч якась надія. Коли під’їздили до Попасної, то у відкрите вікно чули постріли, автоматні й кулеметні черги. Знову напруга. Зупинилися на розбитій заправці на в’їзді-виїзді з міста. Вийшли перекурити. Зустрічаючий сказав, що за сто метрів звідси з п’ятиповерхівки вчора по наших позиціях лупив снайпер. І знову переляк – ще на один рівень перескочили».
Читайте: Кислота, ніж, терпіння. Як франківські музейники рятують архіви УПА (ФОТО)
Далі розказує, як їхали повз розбиті й розбомблені будинки на базу. А потім машина заїхала на темне подвір’я, висадила їх і зникла.
«Ми четверо стоїмо в темряві, без нічого, і за 200 метрів гучна черга з кулемета, небо прошивається такими світлячками, а потім вибухи, пожежа, – згадує Ілля Тітко. – І те відчуття дотичності до справжньої війни, воно накриває настільки сильним враженням небезпеки й напруги, що аж тоді приходить розуміння, де ти є».
Як він з тим страхом справлявся, Тітко й описав у своїй книзі.
Клин клином вибивають
Досі Ілля Тітко ніколи не мав жодного стосунку до писання. До війни був інженером на «Карпатнафохімі». Коли демобілізувався, знову повернувся на підприємство, де працює вже понад 30 років. А писати почав, бо «накривали» спогади.
«Після 13 місяців на нулі людина повертається психологічно трохи ранена, – говорить пан Ілля. – Психологія змінюється. Те, що було до війни, фактично перестає мати будь-яке значення. До війни я, напевно, адаптувався швидше, ніж потім до мирного часу. Дратувало все – нещирість, якась недолугість і те, що, наприклад, люди легковажно ставляться до свого життя, до свого здоров’я. Вони не розуміють, яка то цінність. Як швидко його можна втратити».
З війни він прийшов у жовтні 2016 року. Якраз були сильні грози. То перші кілька ночей він прокидався і шукав сховище, бо гриміло й блискало.
«Дружина мене тримала: «Тихо, ти дома», – згадує чоловік. – А я кричу: «Хлопці, розсипалися!». Було, хтось на вулиці кине петарду, а я починаю шукати автомат, мацати, чи є на мені бронік. І аби те все в мені не горіло й не нищило, вирішив, що візьму й викладу ті спогади на папір. Я не планував писати книгу. Перша думка була – просто писати, аби мені стало легше. І я знову занурювався у ті події, знову їх переживав. Але клин клином вибивають. Що більше писав, то легше мені робилося. Коли зрозумів, що це останній рядок – мені ніби знову світ народився, в інших фарбах».
Таку свою психологічну реабілітацію Тітко почав у січні 2017. Писав майже два роки. Перші розділи давав читати дружині. Вона дуже плакала.
«За 30 років спільного життя ми ніколи не розлучалися так надовго, – розказує Ілля Тітко. – Максимум – на два тижні. Я низько вклоняюся перед нею, бо для неї це також був великий стрес. Але вона мужньо все витримала».
Різні війни, але люди одні
За словами Іллі Тітка, його книга – це спогади солдата про 13 місяців на нулі. Видав він її власним коштом – 500 примірників.
«Найцінніша для мене саме та частина, де описується адаптація до військової дійсності, – каже письменник. – Там я вилив усе, про що я думав під час цієї адаптації. І головна мета була, що комусь, можливо, це все допоможе. Хтось знайде собі подібний шлях. Один читач казав: «Ти, як людина, на початку книги і ти, як боєць, уже в кінці – то є дві різні людини». Так і є».
До речі, усі його побратими отримали по примірнику. Телефонували, дякували за те, що воно все лягло в історію. Імена він змінив, аби не нашкодити товаришам, бо багато досі служать. Але, каже, вони себе впізнали – за характерами, розмовами, вчинками.
Також нещодавно книгу Тітка переклали англійською мовою. Якось випадково написав із Канади отець Джефрі Стефанюк, попросив надіслати примірник.
«Я надіслав, а через три місяці він мені пише, так і так, книга дуже зачепила, – розказує Тітко. – Його батько був бійцем Канадського легіону під час Другої світової. Вони висаджувалися в Італії, а потім у Нормандії. І батько багато розказував про себе й війну. Ті самі думки та враження він знайшов у моїй книзі. Тобто, у всі часи бійці були однакові. Зброя інша, обставини, але сприйняття війни – таке саме. Він попросив дозволу перекласти її англійською».
Пан Ілля вважає, що про війну треба писати більше, аби люди не забували, не байдужіли.
«Також є дуже багато людей, які пережили війну, але, як правило, у сім’ях не дуже про це розказують, – пояснює письменник. – Не хочеться травмувати рідних і взагалі – не хочеться. А от прочитати іншого і зрозуміти, що твоя рідна людина пережила те саме, – це важливо і потрібно. Особливо дітям, бо їм жити далі. Їм будувати нашу державу, і вони повинні знати, якою ціною вона зараз тримається».
Нині він задумав нову велику книгу. Каже, що вже художню. Але також про війну – історію сім’ї, яка раптом опинилася по різні боки.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.