На Донбасі отець Василь Іванюк уже давно свій, бо живе там 30 років. Заснував чимало громад, збудував не один храм. Коли починалася війна, був у розстрільних списках і дивом врятувався від смерті.
Нині Василь Іванюк служить капеланом у 81 бригаді, керує місцевим «Карітасом», навчає ветеранів бізнесу та видає книжки, пише Репортер.
Кожен сьомий
Церковця на вулиці Актюбинській, що на околиці Краматорська, викликає якусь радість і тепло. Побудована у гуцульському стилі, з косівського дерева, тож почуваєшся, майже як вдома.
Біля храму «Репортер» зустрічає отець Василь Іванюк. Невеликого зросту, ряса кольору хакі, на плечах військова куртка. Відкриває церкву, а там ще все різдвяне – гірлянди, ялинка, дощики.
Отець Василь родом з Львівщини. На Донбас його направили у 1992 році для розбудови УГКЦ. Каже, тут є багато сіл, куди переселили людей із Заходу України – по тих населених пунктах і працював.
Парафію у Краматорську отець Василь зареєстрував у 2002 році. Тоді з прихожанами молився у невеликій квартирі на п’ятому поверсі. Її у користування надала одна жінка. Збиралося троє, семеро, деколи 12 людей. А він приїздив сюди щонеділі, після відправ по селах.
За словами священника, кожен сьомий на Донбасі якось пов’язаний з Галичиною та УГКЦ.
«Бо масу переселенців привозили після війни, – говорить Іванюк. – Місцеве населення дуже вибили, чоловіки загинули на фронтах. А з заходу везли цілі сім’ї, де було 5-7 молодих хлопців. І вони склали той кістяк. Та й на прізвища подивитись – багато галицьких».
Храм-конструктор
Гуцульську церкву Іванюк побудував у 2010 році. Каже, то була ціла операція. Землю під храм місцева влада не давала. Тож викупив ділянку на пустирі, переписав на тещу та й почав будову.
«Але саму церкву будував не тут, а в селі на стадіоні, – розказує священник. – Вона зроблена поетапно, як конструктор LEGO. Далі в один день то все позначив, привіз сюди й почали складати. Як дійшли до купола, тоді вже влада за мене взялася. Цілий рік тягали, штрафували. А потім самі зробили документи і привезли мені. Церква носить ім’я пророка Іллі».
Іванюк сам проєктував храм і керував будовою. До речі, загалом він уже побудував 39 храмів, більшість із них – на Донбасі.
Ще показує на телефоні «Іванючки» – модульні каплиці. Це його ноу-хау. Церквиця збирається й розбирається за півтори години, вміщує 60 людей.
«Таких «іванючок» побудував сім, – говорить отець Василь. – Дві з них – на православній парафії під Краматорськом. Попросили – чому ні? Конкурувати нема коли – Україну треба будувати».
Поранена церква
Щодо прихожан, каже, кілька десятків людей приходять щонеділі. Є такі, що й раз на місяць чи два. Та якби зібрати всіх докупи, то була б доволі велика парафія.
Отець Василь показує на вікна над вівтарем. Вони були вибиті, а ще в купол влетів «град», то бляха над вівтарем згоріла. Це було вночі 1 липня 2014 року. Тоді на цю околицю міста впало десь 30 снарядів.
«А тут видно як осколок через дерево пройшов, – показує священник. – То наші били, бо сєпари біля церкви поставили міномет і запустили шість мін на аеродром. А наші три «отвєтки» дали. Дві промазали. Одна міна влетіла мені в хату, а друга до сусіда в сарай. Я си взлостив і як справжній бойко ту стару хату розібрав і побудував двоповерхову – най знають, що я сюди надовго! Ми тоді тут не жили, я лиш приїздив до церкви. У 2018 році поставили тут будинок і переїхали у Краматорськ».
Отець Василь спеціально не заробляє місця від осколків, не вставляє нові шибки. Каже, нехай так і буде – поранена церква.
«Її так назвав Блаженніший Святослав Шевчук, – говорить отець Василь. – Най ці рани бачать люди. Війна закінчиться, позамазуємо, позаліплюємо і ніхто не буде згадувати, не буде розуміти, наскільки це було страшно. На складах, де в мене «Карітас», також попросив, аби не міняли ворота. Вони посічені осколками. Хай то буде! Хай буде нагадування, що тут робилося, бо все можна швидко забути».
Наші всі бойові
Каже, коли почалася війна, також у неї ув’язався, але як священник. Посміхається, лише згодом дізнався, що він капелан. Служить у 81 окремій аеромобільній бригаді.
Дуже емоційно розказує про своїх підопічних священників. Отець Василь Іванюк до 2016 року очолював Краматорський деканат УГКЦ, мав у підпорядкуванні 10 священників у семи районах Донецької області. І просив, і наказував їм виїздити.
«Ніхто не захотів їхати. Ні їхні жінки, ні діти не кинули своїх отців. Це називається – разом і до кінця! – майже зі сльозами говорить Іванюк. – Наші всі бойові. Ніхто не втік. Четверо священників в окупації були».
Далі він мотався по всій Донецькій області. Каже, повністю закривав сектор «С» і розвозив допомогу. Вдалося зробити базу при церкві, де розвантажувалися волонтери, а він уже звідси розвозив далі, бо місцевий і все знає.
«Потім з’явилися «циміки» (офіцери цивільно-військового співробітництва ЗСУ) і вже ними усе на передок передавав, а так сам їздив, – розказує отець Василь. – Як приїздив до військових, то йшов не на кухню, а за кухню. Дивився, скільки банок там викинули. Повірте, були такі підрозділи, що слоїки сала викидали. Один-два куски витягли, а решту геть. Тоді казав, ні, хлопці, поки не виїсте все, я вам нічого не дам. Якась бабця старалась, останнє віддавала… Щодо цього я жорсткий. Сало можна переплавити. Якщо людина розуміє, що таке голод, вона не викине нічого».
Побратими дали Іванюку позивний – «Справжній». Один із синів отця Василя воює, а інший вчиться у семінарії.
«Я в них розділився, – усміхається священник. – Бо був офіцером радянської армії, який потім став священником».
Бойки у Краматорську
Отець Василь веде у церковну бібліотеку. Тут монахині з Франківська займаються з дітьми.
«Бібліотеку маємо досить серйозну. Зараз покажу вам книжку, що ви не побачите ніде у світі, – хвалиться Іванюк. – Особливо най не напружуються гуцули, бо це «Словник говірок центральної Бойківщини». Видав власним коштом. Це науковець із Криму збирав – Микола Матіїв, чоловік моєї сестри. Подано 6450 слів! І цю книжку теж я видав – «Північна Донеччина: час, події, люди». Це історичне дослідження наших краєзнавців. До речі, перший синьо-жовтий прапор підняли не у Києві, а у Бахмуті, над українською гімназією. Зараз готуємо друге видання. Виявляється, Краматорськ півтора роки був у руках УНР. Їхні війська тут стояли».
У Краматорську є чотири парафії УГКЦ – дві світські, а дві військові. Також два монастирі. Чоловічий Іванюк побудував у себе на подвір’ї. Показує машину на франківських номерах. Каже, з Франківська в місії є два отці.
«А це моя воєнна машина, – показує на авто під парканом капелан. – Я на ній на фронт їжджу. Вона глохне на мінних полях. Така мудра. Не раз врятувала від смерті. Три мої машини згоріли під обстрілами».
Війна вдома
Отець Василь запрошує до хати погрітися. Донька з подругою пишуть якийсь черговий проєкт від «Карітасу». Кімнатами бігає маленький онук. Пані їмость порається на кухні, запрошує на чай. Отець Василь каже, нема ні дня, аби хтось до них не приїздив, тому до гостей звикли.
«Карітас» у Краматорську Іванюк заснував у 2015 році. Тут працює понад 60 людей, мають своє приміщення. Перші роки були зосереджені на гуманітарній допомозі.
«У 2016 від того відійшли та почали звертати більше уваги на психосоціальний напрямок, – розказує священник. – Взялися вчити людей виживати у цих умовах. Я відкрив тут бізнес-центр, де навчали всіх, хто б хотів почати свою справу. Перевчили 265 людей і заплатили за їхнє навчання. Ці люди створили 110 різних підприємств. Сьогодні вони вже самі на себе заробляють».
Каже, аби показати на власному прикладі, створив равликову ферму. Вона наразі єдина у Краматорську. Пригощає смачним сиром від місцевих сироварів.
Посьорбує чай, каже, що бачить зміни на Донбасі й багато до позитиву.
«Мені здається, що у скорому часі ми, саме Донбас, станемо моторчиком для всієї України, – говорить отець Василь. – У нас уже трошки інакші цілі. Ми пережили війну, ще не пережили, бо вона йде. Але тут люди вже мають інші цінності, інші пріоритети. У нас тут більше патріотизму, більше самопожертв. Хай ніхто не судить, але якщо для більшості це війна на Донбасі, то для Донбасу – це війна дома».
Втомлено позіхає. Вибачається. Каже, лише двічі на рік може виспатися – коли їдуть до родини на Львівщину. А тут завжди напоготові.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.