79-річна Михайлина Штиглян із села Королівки Тлумацького району малює, як відчуває, бо ніде спеціально не вчилась. Усьому навчилась сама. Її роботи дихають свіжістю, зеленню й добром. Каже, довго приховувала, що малює, бо в селі так не прийнято – працювати треба, а не малювати.
Невеличка, охайно одягнена й підперезана квітковим фартушком бабуся зустрічає «Репортер» на воротях, біля розмальованої криниці. Розпитує, як дісталися, запрошує до хати. А там…
Усе цвіте й зеленіє. У коридорі розмальовані панелі, на кожній стіні багато картин, вазони на підвіконні, біля телевізора, на тумбочках. Дивани, ліжка та крісла застелені яскравою вишивкою. Це все її руки – намальоване, вишите, вирощене. Охайно, чисто, затишно, бачив Репортер.
Розказує, що малювати любила змалечку, але не було на чому. Сміється, що тоді й не знала, що то за фарби акварельні, а тим більше – олійні. Просто знаходила якісь кавалки паперу, вирізала квадрати і на них малювала квітки.
«Колись так було, що в хаті ставили багато ікон, і між тими образами я ставила ті квіти, – пригадує пані Михайлина. – Із сусідів хтось побачив, попросив і їм намалювати. А я лише рада, що сего хтось хоче. Хтось цукерок купить чи якусь копійку дасть, то я вже щаслива».
Пригадує свою першу більшу картину.
«Намалювала природу, чорним обвела й зробила рамки та й повісила на стіну, – розповідає пані Михайлина. – В хаті ніц тоді не було. Одна кімнатка й сіни. Підлога земляна. Коли виходила заміж, прийшли свати за молодою і ту картину вкрали. То такі традиції були, що від молодої щось мають взяти до молодого. А то не було ніц – лише та картина. Розказую нині своїм онукам, то вони як казку слухають».
Зізнається, що дуже хотіла вчитись малювати, але не могла, бо була біднота. Свариться, що зараз усе можна, а люди не хочуть.
Вона закінчила школу та одразу поїхала на сезонні роботи з іншими жінками збирати бавовну, а потім пішла працювати у колгосп – дояркою.
Розказує, що було дуже тяжко, але попри все – малювала. Крадькома, подалі від людей. Десь ховалася за хату, аби ніхто не бачив, бо в селі не прийнято, «аби дівчє собі малювало, бо працювати треба, город копати, сапати».
Розповідає, як прикрашала свою хату, яку побудували з чоловіком. Ніц не було – голі стіни.
«Я дуже килим хотіла, а нема за що купити, – каже бабуся. – Подумала, що на стіні не намалюю, треба на полотні. Пішла до завклуба. Той розказав, як полотно ґрунтувати, дав якісь фарби, що в нього залишились. Намалювала таку велику картину – козака, дівчину, природу. Роками висіло».
Потім одна жінка прийшла, подивилась і дуже захотіла собі. Приїхала по Михайлину з братом на мотоциклі, аби і їй намалювала.
З професійним малярством бабуся познайомилась на початку 1990-х. Каже, коли повідкривали церкви. Їхня сільська була закрита понад 40 років, тож закликали художників, аби освіжили, перемалювали фрески.
Михайлина ходила до них, дивилася, розпитувала. Один художник подарував їй пензлик. Каже, такого ще ніколи не мала, просто робила собі з того, що було під рукою.
Потім у церкві знайшли стару плащаницю на полотні, й люди попросили Михайлину, аби її розмалювала, відновила.
Зізнається, що тоді в душі відчувала – не можна чіпати, краще малювати нову. Віддали ту плащаницю реставраторам, а вона взялася робити нове. Каже – не малювала, а ніби писала, бо так легко їй давалася та робота. Плащаниця й була першою серйозною роботою олійними фарбами. Намалювала їх дві. Одну сільський священик з її дозволу подарував своєму колезі, що починав служити десь на сході.
Пані Михайлина кличе до іншої кімнати, показує на шафі картину – копію тої плащаниці, яку малювала до церкви. А під шафою акуратно поскладані десятки полотен. Бабуся пояснює, що мають на днях забрати на виставку до Тлумача.
Показує картини, читає вірші до кожного сюжету. Вона ще й вірші пише! Два роки тому видала збірку, 40 примірників миттєво розійшлися серед рідних і друзів. Вірші про любов, добро, духовність. В бабусиних картинах воно також все є.
А майстерню пані Михайлина влаштувала собі у невеликій літній кухнині. Все тут поскладано – пензлі, тюбики з фарбою на полицях накриті білосніжною шторкою. Багато вазонів.
За мольберт – велика тумба. То зробив її дід. Так ласкаво називає свого чоловіка. Він помер кілька років тому. Пані Михайлина витирає сльози та каже, що дуже його бракує, бо добре жили. Він підтримував її, допомагав робити рамки до картин. Показує, як разом натягували полотно на раму. Каже, має ще пару тих чоловікових заготовок, а далі робити нікому.
Вона живе біля дітей, онуків, але в кожного своє. Має четверо дітей, сім онуків і четверо правнуків. Менші деколи стають малювати біля неї. Сміється, що надовго їх не вистачає. Каже, буде для них малювати, поки житиме.
Уже цього четверга вся родина має зібратися у Тлумачі, аби підтримати рідну художницю на відкритті її другої персональної виставки. Дуже їх чекає.
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.