Коронавірусна хвороба прийшла в наш світ вже майже 10 місяців тому і поки зовсім не збирається його покидати.
Більшість учених схиляються до спільної думки: ми з цією пандемією надовго, тож треба не ховатись, а вчитися з нею жити, пише Андрій Процик у Репортері.
Втім, серед науковців, посадовців і пересічних людей досі немає єдності в тому, як саме варто поводитись. Одні є прихильниками жорстких карантинних заходів, другі – за більш лояльні, а треті взагалі пропонують пустити ситуацію на самоплин. Навіть Всесвітня організація охорони здоров’я, яка мала б у цій ситуації бути дороговказом, іноді є непослідовною у висловах.
Ситуація справді незвична, хвороба нова й однозначно правильного рішення ще немає. Але є загальні речі, які треба робити обов’язково. Звикнути до певних незручностей, прийняти їх як належне. Захистити себе, своїх близьких, а водночас зробити маленький внесок у спільну справу. Адже коли людство об’єднується, воно, як правило, досягає своєї мети. Варто згадати приклад подолання натуральної віспи – через масову вакцинацію по всьому світу.
Є загальні профілактичні заходи, про які в теорії, напевно, знають усі. Треба носити маски, користуватись антисептиками й дотримуватись соціальної дистанції. Але на практиці це не завжди працює. На мою думку, причиною цього є недостатнє розуміння.
Найбільше питань викликають маски. Хто має їх носити, здорові чи хворі, всі чи ніхто? Давайте обговоримо.
Коли хвора людина (або здорова, яка є носієм) вдягає маску, вона відразу робить бар’єр, який перешкоджає виходу вірусу в зовнішнє середовище. Звичайно ж, частині видихуваного інфікованого повітря вдається вислизнути «на волю», але це в десятки (або сотні) разів менше, ніж без маски.
І тут задумаємось про маски для здорових. Якщо біля вас немає людей, то, звичайно, вдягати маску не треба. Особливо на свіжому повітрі, де вірус не має, де осідати. Та коли ви серед людей, їх багато, вони поруч (згадаймо соціальну дистанцію), то вона стає найкращим захистом. Навіть якщо люди виглядають здоровими, це ще не означає, що вони не інфіковані. Крім того, «здорові» часто поводяться безпечно – або взагалі не вдягають маску, або натягують як «намордник» або «нашийник». Оскільки сьогодні ніхто не може точно знати, чи він є інфікованим, то варто умовно зараховувати себе до категорії «хворих» – тоді питання про носіння маски вирішується автоматично.
Антисептики. Тут трохи простіше. Мити руки нас вчили з дитинства, ми це знаємо і, сподіваюсь, практикуємо. Не забуваймо, що живемо не коронавірусом єдиним, і чистота рук захищає від багатьох інших мікробів. Коли немає чим помити руки, треба скористатись антисептиком, особливо, якщо був контакт з чимось / кимось інфікованим. Тут також важливо не сходити з розуму й не робити це надто часто, бо, крім манії переслідування, можна ще й отримати пошкодження шкіри.
Соціальна дистанція – поняття дуже цікаве. З одними людьми ми хочемо бути близько, а з іншими – далеко. Перебуваючи близько, ми, на жаль, ділимось не лише теплом і енергетикою, а й мікробами. Якщо ви спите в одному ліжку з дружиною / чоловіком, то тут про дистанцію не йдеться. Але щодо інших, особливо, якщо це старші чи хворі люди з групи ризику, вона має суттєве значення.
Звісно, це все певним чином незручно, обмежує наші бажання й потреби, але нині це – найкраще, що маємо. Вакцину поки що не винайшли, вірус ще досліджують, можливо, з часом я зможу порадити щось мудріше. Але не хочеться чекати, хочеться жити тут і зараз, тому треба знайти золоту середину між нашими бажаннями й викликами часу.
Андрій Процик, лікар-інфекціоніст, доцент кафедри інфекційних хвороб та епідеміології ІФНМУ
Матеріал опублікований в рамках проєкту «СВОЇ», який виконується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Контент є виключною відповідальністю газети «Репортер» і не обов’язково відображає погляди USAID чи уряду США.
Comments are closed.