Невигадана війна. Євген Положій про трагедію Іловайська, винних та бійців, що вижили

Євген Положій – письменник і журналіст із Сум, автор першої в Україні художньої книжки про Іловайськ. Аби написати її, він поспілкувався майже із сотнею бійців, яким вдалося вирватися живими з того пекла. Минулого тижня він презентував книгу в Івано-Франківську. «Іловайськ» – це правда, незручна для влади, герої, про яких забули, є й вигадані персонажі, але історії – реальні, і в них не хочеться вірити.

Далі говорить сам Положій…

Фото «Чорного тюльпана»

У жовтні минулого року я пот­рапив у гості до свого товариша Юри Коваленка з Глухова. Він працює в місії «Чорний тюльпан» – це волонтери, які дістають тіла загиб­лих. Він показав мені світлини, ці фото не може дивитися нормальна людина, і сказав, що вони за два тижні підняли 150 наших хлопців. А Гелетей (на той час – міністр оборони) в же той час розказував, що загалом загинуло 107, і все добре, а хлопці, мовляв, таке розказують, бо в страху очі великі.

Я зрозумів, що щось не те відбувається. Тоді ж був у турі зі своєю книжкою і почав знайомитися з хлопцями з Іловайського котла. Ми почали говорити, це було непросто. Бо перші місяці взагалі мало хто хотів говорити, вони казали – ви все одно не напишете правди. Але ми зустрічалися вдруге, втретє, я записував їхні історії на диктофон і мені захотілося відтворити картину – що ж там відбувалося.

Та навіть після всього почутого у мене було відчуття, що я не можу відтворити цілісну картину – хто куди пішов, яка була кількість людей, що робили. Не було ніякої логіки, люди просто безглуздо гинули. От 42-й територіальний батальйон, який формувався у Кіровограді, а потім ніс службу в Краматорську – їх привезли в Іловайськ, а через добу їх розбили. Вони навіть не воювали, їх одразу вбили. Це було вже 29 серпня, коли знали, що російські війська зайшли на нашу територію. Навіщо ж їх туди відправили?

Тема, якої нема

Я хотів, аби почули і живих, і мертвих, і тих, хто безвісти пропав – усіх, хто був у тому котлі. Один із чиновників, дуже високих, сказав – в нас такої теми, як Іловайськ, не існує.

Звісно, зараз правильно розповідати про героїв, це добрі кроки держави, але є й помилки, є поразки, їх треба аналізувати. Чому так сталося, чому там були добровольчі батальйони, чому не вирівнялася лінія фронту, чому загинуло стільки людей? Чому, коли люди загинули, держава не зробила нічого, аби дістати їх звідти, а цим займаються волонтери. Вони не хочуть робити висновків.

У книзі є новела «1396» – як мама дізнається, що її син загинув. Їй подзвонила жіночка і сказала: «Я вашого хлопця прикопала, заберіть його». А держава каже мамі – ні, ми не хочемо цього робити, може, колись, як звільнимо територію… І мама шукає переселенців в себе в районі, дає гроші, купує труну, прив’язують її на дах машини і переселенець їде, знаходить, викопує, привозить —а то не її син! Уявляєте, як це для мами? Але вона знаходить свого сина одна, бо вона українська жінка. Я для себе зробив один висновок – поки ми не змінимо ставлення до загиблих, поки буде так відбуватися, ми ніколи не переможемо.

Версія правди

Я намагався не давати відповіді, хто правий, а хто винуватий. Коли мене запитували, що тобі розказати, я казав – розповідай­те те, що було саме з вами і що ви бачили на власні очі. І тим не менше мені не вдалося обійти всі гострі кути, я вже бачу це по реакції на книжку. Кажуть – от це було не так. Я відповідаю – зустрівся зі 100 людьми, десь половина історій увійшла в цю книжку.

Я ще маю моральний обов’язок перед батальйонами – «Херсоном», «Миротворцем», «Кривбасом», 17 танковою – написати ще одну книжку, бо вони в цю не потрапили.

Але тут реальні історії, я від себе не додав жодного слова. Хочете щось додати – розказуйте, чим більше скажете, тим краще. Але я бачу, що дехто з командирів створює вигідні для себе версії, де вони – герої, а там хтось не виконав наказ, хтось не туди пішов…

Але я точно знаю, що генерал Хомчак тікав звідти. А якби Семенченко прийшов на презентацію книжки в Києві, то його б там побили. Насправді, це дуже складна історія. Але я певен, що люди, з якими розмовляв, казали правду. Я не претендую на істину, але нехай ця версія існує.

Усі їхні історії

Коли я почав зустрічатися з бійцями, то побачив, що це реально загнані у кут люди, які прийшли з війни і які нікому не потрібні. А Іловайськ?! Пам’ятаємо, вас там побили…

Ці солдати зробили все, що могли. З їхніх історій і виник цей текст, тут є дві складові. Сама фабула, що тоді було в Іловайську, крок за кроком, там є три герої, а є новели – це розповіді, які не вписувалися в цю фабулу. Наприклад, «Життя і смерть Серьоги Кабана», де прикордонник опиняється у лікарні, в місті, яке вже захопили сепаратисти, і медсестра його ховає під тілами в морзі, там він живе два тижні. Такий факт був.

Або «Сімейна справа Семенових». Це про хлопця, молодшого лейтенанта, він етнічний росія­нин, але народився в Україні, присягав їй. Він потрапив у полон, і батьки намагаються його визволити. Рубан, керівник центру звільнення полонених, їм каже – спочатку поранені, потім солдати, а потім офіцери. А він ще й артилерійський розвідник? То буде останнім. Потрібна якась обставина, яка б помогла. І тут батько згадує, що дід у них – Герой Радянського Союзу. Він отримав це звання посмертно, будучи живим. Воював, кілька разів горів у танку, потрапляв у полон, і от у сімдесяті роки приходять до них піонери і кажуть – вашого діда нагородили посмертно. А він такий – я ж живий!

Отже, вони передають ДНРівцям, що в них полоні внук героя. Ті, а точніше ФСБешники, одразу посадили хлопця в одиночну камеру та стали обробляти. Квартира, звання, гроші, лиш скажи для телебачення: «Мій дід бив фашистів і я битиму». Його місяць обробляли, була така кара – на весь день вмикали телевізор і він мав дивитися. Він казав, що десь у підсвідомості вже кілька разів майже зрадив присязі. Але наснився йому дід, каже: «Юрко, тут є лиш два фашисти – ти і я. Не переживай, ти все робиш правильно». І він не зламався.

Придумувати не треба

Коли опублікували шматок новели «Дядя Ваня», то в мене питали: «Навіщо ви придумали цю історію?».

Картина така: їдуть сині жигулі з білими простирадлами на дзеркалах, так маркували себе мирні. А боєць 42 тербату Іван Погорілий лежить уже добу край дороги і готується помирати, бо ноги розтрощені, води нема, ліків теж. На його очах цю машину розстрілюють, вбивають чоловіка за кермом, випадає маленька дівчинка років п’яти, а за нею – скривавлена мати. В живих лишається дівчинка 14 років, Діана. Мама жила ще годину і за цю годину вона встиг­ла розказати дочці, що це от дядя Ваня і вона мусить його слухатися. Він каже: «Я не можу, я ж помираю». А вона – ти не можеш померти, ти мусиш врятувати мою дитину. І він її рятує.

Мені казали, що такого не могло статися, мовляв, придумав. Це реальна історія. Я натрапив на неї на сепаратистському сайті, сталося це 30 серпня, там було повідомлення, що «хунта розстріляла сім’ю», а потім один із коментарів – все було не так і цьому є свідок. Це писав Іван, і я його знайшов…

P. S. Книга Євгенія Положія перемогла у номінації «Найкраща книга про війну» на цьогорічному Форумі видавців у Львові.

«Вручили диплом і грошову нагороду. Дякую. Гроші передам місії «Чорний тюльпан». Хочу, щоб нагороди знайшли всіх героїв Іловайського котла», – написав автор.