У переддень свят так хочеться чогось доброго і світлого. Але важко забути, що в країні війна і в країні криза. Від того все здається чорно-білим. Тому ми хочемо розказати вам кольорову історію – про дитячий сміх, величезного плюшевого ведмедя і червону радіокеровану машину. Про те, як насправді просто стаються дива.
«Репортер» причепився до франківських мальтійців і поїхав разом із ними у прикарпатські інтернати роздавати подарунки до Миколая.
Мальтійськими авіалініями
Усі вже напевно чули про акцію «Святий Миколай іде до сиріт». Її Мальтійська служба допомоги проводить уже понад 10 років. Ідея така – діти з інтернатів пишуть листи до Миколая, а їхні прохання виконують прості люді, які й розбирають ці листи. Далі вже самі мальтійці розвозять дарунки по школах. Цього року стартували ще у вівторок 16-го та працювали аж до суботи 20 лютого. Ми ж потрапили до них у четвер, якраз напередодні свята.
З самого ранечку в офісі кипить робота – діти, а вони учасники сценок, весело скаржаться один одному, кому і в котрій годині довелося вставати. Дорослі ще раз перевіряють, чи всі подарунки на місці. Керівник служби Роман Яручик стримано збирає терміновий подарунок для одного хлопчика – вибирає іграшки й речі з коробок з запасами. Виявляється, людина дитячого листа взяла, а от подарунка не принесла. Таке, кажуть буває, дуже рідко.
Час у дорогу, розміщуємося до двох бусів. Шустрі школярі зайняли місця у новішому. «Папугу не забудьте», – тягнуть туди ж величеньку клітку. Виявляється, папуга теж актор. Ми ж сідаємо у старішу машину, але вона таки колоритніша – трохи скрипить, трохи трясе, позаду ящики з фруктами, а спереду примостився «друг» – іграшкова мавпочка, яка пройшла з мальтійцями весь Майдан. Рушаємо. Всі вголос моляться, а далі з переднього сидіння лунає: «Щасливої дороги. Вас вітають мальтійські авіалінії». Перший пункт призначення – Черче, навчально-реабілітаційний центр для дітей з вадами опорно-рухового апарату.
Тепер можна і знайомитися. В салоні з нами троє десятикласниць – Ася, Діана, Іра. Дівчатка кажуть, просто вирішили допомогти. А ще є Жанна, їй 10, і вона з гордістю заявляє, що її мама й тато познайомились у Мальтійській службі. А в Черче вона неодмінно має знайти дівчинку Анелю, бо саме їй вони готували подарунок. Спереду непосидючий Данилко – навіть не дивуємось, що у сценці він грає бешкетника. І двоє вже досвідчених мальтійців – Віка Шульга та Андрій Тютюник.
Добралися швидко, на ошатному подвір’ї вже зустрічає директор Надія Шембрик і малий собака – то Канапка, так його прозвали тутешні вихованці. Поки діти перевдягаються для сценки, директорка робить коротку екскурсію. Чисто, затишно, кімнати дітей розмальовані мультяшними персонажами, а всі стіни завішані новорічними прикрасами – витинанками, іграшками з насіння і навіть макаронів. «То все наші дітки роблять, – хвалиться директор. – Розвиваємо дрібну моторику. Ви уявіть, як дитині з ДЦП ото вирізати?!».
Але довго говорити нема коли. У невеличкому залі на низеньких кріселках вже примостилася дітвора і всі чекають Миколая. Починається наша сценка. Вона про те, як діти забули, що головний подарунок – це не іграшки чи одяг, а світло і добро, про дівчинку Олю, яка вирішила знайти Миколая, щоб подарувати йому найдорожче – свою книжку, ляльку і того ж папугу в клітці. І, звісно, про Миколая, який чує прохання усіх.
Далі найголовніше – вручення тих самих подарунків. Першим Миколай шукає Віталіка і питає, чи той був чемним. Віталіком виявляється худенький малюк, який сидів якраз поруч із директоркою. На згадку про чемність та лиш хитає головою і все приказує: «Віталіку, обіцяй цього року Миколаю, що будеш чемним. Точно обіцяєш? Скажи, що так». Малий ніби не чує. Він бачить величезну коробку. Хлопчику важко іти, але він вперто пробирається поміж рядів. Є. Але підняти не може, помагають вчителі. І так один за одним – хто сам доходить, кого доносять вчителі, – усі ці дітки отримують свої пакунки.
Кожного з подарунком у руках мальтійці фотографують, аби потім людина, яка збирала цей дарунок, могла знайти в мережі фото і пересвідчитися, що він дійшов до адресата. А ще спільний подарунок отримує кожен клас, і один – вся школа. Черче дістався величезний настільний футбол.
Якщо що – дзвони Миколаю
Тепер найцікавіше – діти розійшлися по класах розпаковувати своїх миколайчиків. А ми за ними. І це якась тотальна ейфорія. Вчителі просять почекати, поки розріжуть скотч. Та куди там – скотч рветься голими руками! Одразу згадуєш себе у дитинстві – з коробок хаотично витягають усе на підлогу, а потім хвилинна пауза, бо не знають, до чого ж перше братися. Дівчата міряють кофти, натягають обручики і резинки, витягують з упаковок суперсучасні ляльки «Monster». Подарунки дуже багаті, і всього, що там, і не перелічити. От по коридору летить червона машина, її, як може, наздоганяє той самий неслухняний Віталік. Машина врізається у всіх підряд. Кілька хвилин – і на коридорі ще дві такі машини.
«То ще нічого, – сміється мальтієць Андрій Тютюник. – Ми тут на днях в один інтернат сани привезли, а снігу нема, то вони по сходах спускалися».
Коридором несеться наша Жанна, хвалиться, що тепер має ще одну подружку в соцмережі. Вона знайшла свою Анелю і та зразу додала її в друзі.
В іншому класі формою «з Коноплянкою» хвалиться Ростик. «Ви б бачили, як він той ящик відкривав, – хитає головою один із вчителів. – Майже заліз у нього і став прочісувати… Одяг, іграшки, цукерки, а форма… Є. На самому дні».
Хлопчик міряє. «Ростику, ну де твій корсет?», – мало не плаче директорка. Але як йому думати про корсет – на ньому ж форма найкращого українського футболіста Євгена Коноплянки!
А ще діти читають листи, які їм написав Миколай. Усі дуже теплі, але один запам’ятався найбільше, по-чоловічому короткий, діловий: «Сподіваюся, подарунок тобі сподобався. Я старався. Якщо що – дзвони». І номер телефону…
У тому ж класі помічаємо дівчинку, вона єдина тут на інвалідному візку, біля якого і стоїть її коробка. Вона нічого не каже і не перебирає речі. Однокласниці та вчителі витягають і показують їй одяг, прикраси, цукерки і машинку. Пояснюють, то вона для братика попросила, він недавно народився. А мала сидить і мовчить, лише по щічці стікає сльозинка.
Коли той весь гармидер хоч трохи вгамувався, їдемо пити чай з канапками. Директорка ще раз дякує мальтійцям, що приїхали, бо ж у Черче вони вперше, центр новий, йому лише три роки. Знову розказує про заклад, про їхніх діток. Не витримує і жаліється, що дуже бракує підйомника на другий поверх, бо далеко не всі діти можуть піднятися сходами, вчителі носять на руках, в половини вже диски повилітали. А ще їй дуже болить, що в їхньому центрі вчаться лиш до 7 класу.
«Я вже куди лише не зверталася, ніде не чують. А куди ця дитина потім піде? Може, у звичайну школу, на індивідуальне навчання. Але ж це – сидіти в чотирьох стінах! – каже Надія Шембрик. – А в нас тут корекція, масажі, басейн. Хто їм це там дасть?».
Ведмедище для Марічки
Далі в мальтійців ще більше роботи. Їдемо в Рогатин, в спеціальну школу-інтернат. Якщо у Черче було 36 дітей, то тут їх понад 100. Актовий зал уже завалений величезними чорними тюками – то подарунки, з Франківська їх підвезла інша група волонтерів. Мальтійці довго не думали, і щоб для дітей це було сюрпризом, всі тюки перенесли на сцену, де їх і заховали за лаштунками, а саму сценку вирішили ставити у залі.
Актори готуються, а до дверей то по одному, то по двоє підкрадаються діти – вже не терпиться. А ще на подвір’ї аж заливаються сміхом троє хлопчаків – бо один з мальтійців змагається з ними, хто довше проскакає на одній нозі. Директор інтернату Михайло Яремків лиш скрушно хитає головою: «Ну, хлопці…».
Починаємо. В зал заходять дітки. Треба сказати, що ця школа приймає учнів, які мають легкі психічні чи фізичні відхилення. Розсідаються по класах – менші спереду, старші позаду. Видно, що всі вбрані у святкове, але не ховається і те, що в багатьох і цей одяг зношений. Сценка їм явно подобається – сміються, плескають. А коли Миколай питає, чи знає хтось віршика, до нього без жодного страху виходять малюки.
Далі за вже звичною нам процедурою вручають подарунки. Першокласники просто не в силах підняти ті коробки, директор просить хлопців із дев’ятого помогти. Ті швиденько рвонули вперед, бо ж зараз і їм подарунки роздаватимуть. А за ними поплелися малюки – тягнучи в руках по пакету з фруктами. До слова, фрукти мальтійці закуповують на базі невдовзі перед виїздами. Андрій Тютюник каже, діти вже звикли до цього, а як тільки починалася ця акція, то було й таке, що кусали лимони як яблука, бо не знали, що то таке.
А Миколай все роздає і роздає. Аж тут… Якраз поруч вмостилася худенька дівчинка з двома хвостиками. Уже всі її однокласники отримали, уже й на клас подарунок вручили. «Дітки, чи всі отримали подарунки?», – перепитує Миколай. Дівчинка мовчить і лиш розгублено кліпає. Миколай перепитує ще раз. Та далі мовчить. Врешті класна керівничка помічає, що цій дитині нічого не дали і несміло каже – ще Марійка. І тут з-за лаштунків виносять просто таки величезну коробку, загорнуту в рожевий папір, а з нього, як із жабо, виглядає голова плюшевого навіть не ведмедя, а ведмедища. «Ого-о-о!», – гудить зал, а Марійка радісно біжить за своїм мішкою.
Справилися, тепер йдемо дивитися, що ж там надарували. Спочатку до найменшеньких, першачків. Ці діти – щось з чимось. Маленька дівчинка одразу видряпується на руки, звати її Влада, і вона мусить вже приміряти рожеві шарф і шапку, і ще светрик, і взагалі вона мусить поміряти все… Інша малеча тягне за руку, не говорить, лиш показує білосніжні чобітки. Ну як же ж не помогти їх вдягнути?! Зі старшими та сама історія – кожен мусить похвалитися. До речі, подарунки і тут дуже хороші, практично у кожному по куртці, чоботях, штанах і светру, плюс іграшки й цукерки. Вчителі кажуть – наполягали, аби діти писали саме про одяг, бо в більшості нема кому купити.
Ідемо на звуки музики – виявляється, то хлопці уже відкрили класний подарунок – колонки. Дарма вчителька просила почекати старших. Обступили той комп’ютер з усіх боків і за мить підключили. Здається, нині будуть танці. А на коридорі нас мало не збиває невисокий хлопчина, запихає у кишені «рафаелки» – ну візьміть! І ти розумієш, що ця дитина бачить такі цукерки, може, раз на рік, відбиваєшся, як можеш. Але малий дуже наполегливий – здається, для нього сама можливість когось пригостити важливіша, ніж ті солодощі. І взагалі, вони всі діляться солодким. І дякують, і читають листи від своїх Миколаїв, а ще розбалакуються з нашими волонтерами і одразу додають їх у друзі в соцмережах. Бо, як гордо каже директор, у них в кожному класі комп’ютер і wi-fi на всю школу, і взагалі їхні діти хоч і мають вади, але не кожен учень звичайної школи вміє те, що вони. Ось і мальтійцям подарували ляльки-мотанки – роботи тутешніх учнів. Скажемо чесно, такі в магазині не знайдеш.
До Франківська вернулися уже затемна, потомлені, але втома ця була якась тепла. Ще б пак – побачити стільки справжніх чудес, які нині здійснилися для цих дітей. І ще більш вони радісні, бо зробили їх прості звичайні люди. Ми це можемо, ми найкращі і все в нас буде добре.
Comments are closed.