Карпатське село Прокурава неподалік Косова — центр гуцульського ложкарства, одного з найдавніших ремесел і частини обрядової культури гуцулів. Покоління місцевих майстрів здавна робили дерев’яні ложки і з того жили.
У роду ложкаря Романа Гуцуляка майстрів не було, втім він, аби продовжити місцеву традицію, опанував ремесло самотужки. Відтоді Роман відмовився від поїздок на заробітки за кордон. Сьогодні він працює у домашній майстерні, а за кордон їздять вже його ложки, пише Ukrainer.
Ложка — елемент традиційно-побутової культури українців. Віддавна ложки використовували не лише в побуті, а й як ритуальний атрибут: на весіллі молодята їли однією ложкою, що символізувало поєднання двох доль. З ложок робили ляльок, їх вішали як обереги, на Святвечір залишали ложки на столі для померлих родичів. Є багато народних прикмет, пов’язаних із цим предметом. Якщо ложка впала зі столу, то господарям слід чекати на гостю.
Були ложки козацькі, монастирські, чумацькі, захалявні (таку ложку носили застромленою за верхню частину чобота, яка прикриває гомілку. — ред.), розливні, насипні тощо — всього близько 150 видів.
Прокурава віддавна була центром гуцульського ложкарства. До початку ХХ століття на західноукраїнських землях селяни використовували в побуті тільки дерев’яні ложки. На той час у Косівському повіті (історична адміністративна одиниця з центром у місті Косів, утворена в середині XIX ст. — ред.) чи не кожен чоловік займався ложкарством.
«У нас колись майстрів називали «прокурі́вські лежа́шники», бо тут не «ложка» казали, а «ле́жка», – говорить майстер.
Чи не найважливішим у виготовленні ложок є вибір деревини. Роман найчастіше використовує деревину фруктових дерев: яблуні, черешні. Ложки з неї мають гарний темний відтінок. Раніше майстер працював із буком. Каже, що саме цей матеріал має ідеальну структуру для виготовлення ложки. Але зараз, через масові незаконні вирубки карпатських лісів, бук знайти вкрай важко.
Деревину для ложок заготовляють ще взимку, сушать і розрізають на бруси.
Раніше Роман, як і більшість місцевих чоловіків, їздив на заробітки до Польщі та Росії. Та відколи опанував ложкарське ремесло — їздити перестав. Вже не має в тому потреби. Тепер за кордон, у Литву, їздять вже його ложки. Їх там охоче купують, впізнають.
«Ложки — це моя справа. Чи я би більше міг заробляти? Ну, напевно, якби я поїхав на заробітки. Але вже в мене вік не для Польщі, трошки застарий. Треба мати здоров’я туди їхати. Та й щось мені не дуже подобається таке (заробітки). Колись я їздив і в Москву, і всюди їздив. Та все одно не дуже мені того хотілося».
За день Роман виготовляє у середньому 30 ложок. Каже, що можна виготовити й 50, якщо вже є готові оброблені бруски дерева. Працювати легше удвох: один виготовляє, інший шліфує. Щоб виготовити принаймні сорок виробів, потрібно пропрацювати дванадцять годин. Майстер упевнений, що секрет успішного ремесла не в кількості, а в якості.
Свої ложки Роман Гуцуляк продає в Україні та за кордоном. У Литві, наприклад, вже давно має постійних покупців. Туристам, які приїжджають до Прокурави, ложкар часто роздає свої вироби безкоштовно, на пам’ять.
Comments are closed.