Олег і Тимофій – 21-річні хлопці. Жоден не служив у армії. Раніше відкупилися. Але прийшов час, коли юнаки добровільно кинулись у вир війни.

У Донецьку далі стріляють. Одне тішить – уже не по житлових районах. Під обстрілами зараз аеропорт. Центром Донецька, як і раніше, їздять танки. Але безлюдне місто оживає.

Вони формують списки поранених. Створили групу на Facebook. Співпрацюють з людьми, які можуть допомогти. І вже третій місяць рятують військових Прикарпаття. При цьому гроші не збирають.

Святкувати чи ні, коли в країні війна, кожен вирішує сам. І совість, кажуть, буває чистою лише в тих, хто нею не користується. А ще кажуть — усе повертається. Завжди

Свого часу він пройшов весь Майдан, а потім одразу пішов добровольцем у нині вже добре відомий батальйон «Айдар». Та навіть після всього пережитого Шкутяк не дає собі перепочинку. У цій розмові — про уроки війни та плани на вибори.

Батальйон «Івано-Франківськ» повернувся додому не весь – через розстріляний «зелений» коридор, російський полон і чеченські блокпости.

Чаплинська вже п’ять місяців проводить психологічні тренінги для переселенців, які живуть у франківському готелі «Бандерштадт». І чи не найкраще знає про них, їхні проблеми та конфлікти.

Саме так назвала нашумівший Парад полонених у Донецьку громадський діяч, заступник керівника донецької «Просвіти» Марія Олійник. Вона бачила все на власні очі та поділилася враженнями з «Репортером».

Гарячі дискусії навколо 5-го батальйону територіальної оборони «Прикарпаття» тривають уже тиждень – з того часу як підрозділ повернувся додому з Донбасу. Думки багатьох людей з цього приводу неоднозначні. Хтось називає їх дезертирами, інші – героями.

Хоча Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка та інші визволені міста і ввійшли в мирне русло життя, але, вдивляючись в обличчя людей, бачиш напругу. Ще не один місяць мине, аби люди не сіпалися від сторонніх звуків і людей у військовій формі.

«Потребує допомоги… Зараз перебуває в госпіталі… Хто може…» – і реквізити банківської картки. Схожих повідомлень нині не злічити. Народ скидається грошима на бронежилети й тепловізори, на лікування поранених, допомогу біженцям, підтримку сімей загиблих. І уже увійшло в практику, що часто ці кошти просто перераховують на банківські карточки волонтерів чи рідних. Та мало хто задумується, що за законом частину їх треба буде віддати державі – у вигляді податків.

Союз Комітетів солдатських матерів Росії заявляє, що російських солдат під примусом відправляють воювати в Україну. Про це повідомляє Укрінформ, посилаючись на слова голови спілки Комітетів солдатських матерів Росії Валентина Мельникова.

Закони кажуть, що всі наші солдати, які брали чи беруть участь в АТО, та їхні сім’ї мають право на цілу купу доволі суттєвих соціальних пільг. І про це при кожній можливості гордо нагадують ті, хто сидить у найвищих владних кріслах. Але на практиці — простій сім’ї простого військового отримати обіцяну допомогу практично неможливо.

Машина «вмерла». До місця дислокації прикарпатського 5-го батальйону лишилося з 15 км. Довелося викликати хлопців, аби притягнули до себе і наш транспорт, і волонтерів ВПО «Коломия-центр», і фотокореспондента «Репортера». Хоча настрої населення до українських військових позитивні, але ж кордон – якихось 4-5 км. Кожна «подорож» небезпечна. Днями бійці батальйону потрапили в засідку. Техніка пошкоджена. Але більша трагедія, коли гинуть люди…

Не всі герої, не всі зрадники, купа народу, як завжди, перебуває десь посередині між диваном, лопатою та окопом. Але невже справді така біда, аби працювати на ворога?