«Нам колись розповідали про дію нейтронної бомби, яка знищує все живе і залишає тільки будівлі. То там так і виглядало. Порожнє місто з залишками людської цивілізації, — каже Сергій Мельник. — У полях гриби повиростали з шапками, як відра. А стебла пшениці гнулися від ваги колосків. Такого я в житті не бачив».

Героїня цього матеріалу – одна з легендарних волонтерок. Без жодних статусів, будь-яких нагород і привілеїв вона два роки допомагає хлопцям на фронті.

Лише канцелярія апарату міськ­виконкому щорічно на обслуговування комп’ютерної техніки та папір витрачала понад 285 тис грн. «Якщо додати ще інші структурні підрозділи і комунальні підприємства, то, думаю, сума складе точно більше півмільйона гривень. Ці гроші можна спрямувати на більш суттєві речі, ніж порошки, папір і ксерокопіювання», – говорить програміст.

Заяви Дмитра Сідлярчука про відмивання мільйонів у Снятинському будинку-інтернаті закінчилися тим, що його просто підірвали на власному подвір’ї. Що ж насправді ховається за стінами скандального закладу для дітей-інвалідів?

Три роки минає з початку Революції Гідності. Майдан мав мільйони облич, голосів і персональних історій. Але час іде, навіть найяскравіші моменти губляться у буденній рутині, емоції притуплюються. Тому хочеться зібрати спогади, розповісти ще не розказані історії, аби пригадати себе такими ж натхненими, відважними, безкомпромісними. Навіщо? Щоб залишатись людьми.

один українець має з’їсти на рік 39 кг хліба житнього і 62 пшеничного, 4 кг макаронів і 9,4 кг борошна. З круп – найбільше рису, 2,5 кг. Ще 1,9 кг бобових, 95 кг картоплі, 28 кг капусти, 25 кг помідорів і т. д. 16 кг баштанних і 60 кг фруктів. Підсолодити життя можна 24 кг цукру і 13 кг кондитерки.

“Найгірше було, коли нас, полонених, в Луганську возили прибирати трупи, – пригадує Лелявський. – Бачив згорілі українські танки, наших загиблих солдат. Сприймав це як спокуту за якісь попередні провини, як випробовування і так себе заспокоював. І досі так думаю. Але той жах має закінчитись, ті випробування ми мусимо подолати».

“Ми робимо. Може, воно десь недолуге, ну то критикуйте! Але ми, на відміну від попередніх, рухаємось вперед”

У Франківську цілком серйозно взялися за ідею встановити пам’ятник шістдесятнику Опанасу Заливасі. Але от сім’я майстра – категорично проти.

«У нас тут багато таких хлопців, які продовжують воювати, хто з третьої хвилі мобілізації, хто з четвертої, як я, — каже Руслан з Чернівців. — І що з того, що відслужив, як сильно тягне назад?».

Усі думали, що після «досягнень» Януковича вразити Україну вже не вдасться. Але «постмайданне» чиновництво з важким завданням справилося блискуче

Леді – у вечірніх сукнях, із зачісками та макіяжем, кавалери – у костюмах з метеликами чи краватками. Усі святкові й радісні. В такій атмосфері сам мимоволі забуваєш, які труднощі люди на візках долають щодня.

Засідання присвятили проблемі лісів, відвідали й місцевий лісгосп. Купу всього роздивилися, поговорили, проголосували і пригостилися.

Він був у числі перших, хто зголосився поїхати в зону АТО надавати психологічну допомогу бійцям. Потім ще двічі працював у військових частинах із тими, хто після страшних боїв повернувся на ротацію. Десять днів допомагав дорослим і дітям у таборі для біженців з Дебальцевого. А коли у Генштабі сказали, що психологи-волонтери на фронті більше не потрібні – пішов у «госпітальєри».

Можливо, про це ще мало хто знає, але в Україні тепер є поліцейські омбудсмени. Правильно ця посада звучить так – інспектори Управління забезпечення прав людини Національної поліції України. І такі є в кожній області. Їхнє завдання – захищати ті ж права людини від тих же поліцейських. В чому вони можуть допомогти, де їх шукати і як це – бути чужим серед своїх?