Історія цього автомобіля доволі цікава. Якби не кілька збігів, він і досі гнив би в одному із франківських гаражних кооперативів. Натомість нині унікальний експортний ГАЗ-21 є справжньою окрасою вулиць міста.
Цю машину випустили у 1966 році. У 1970‑х до Івано-Франківська з Німеччини її пригнав радянський військовий офіцер. У нього її викупив місцевий чоловік, який буквально закохався в це авто. Після розпаду СРСР власник заховав «Волгу» до свого гаража і майже не виводив її на світ.
На початку 2000‑х іванофранківець Юрій Райтаренко шукав собі гараж, і звернув увагу на один такий, який стояв поруч із гаражем його товариша. Ворота заросли травою, дах провис, зсередини разило затхлістю. Через шпаринку Райтаренко впізнав знайомі «волгівські» обриси та зрозумів, що це знахідка.
«Через постійну вологу в гаражі й те, що до машини роками ніхто не дивився, вона вся була у плісняві, бруді й павутині, — згадує Райтаренко. — Я знайшов власника і викупив авто разом із гаражем, взявся за реставрацію. Коли вже треба було готувати до фарбування, то навіть розрахувався з роботи. Рятувався підробітками. Загалом на реставрацію пішло майже чотири роки, бо займався цим сам у вільний від роботи час. Лише фарбувати віддав майстру».
Попри те, що сьогодні автомобіль є «у повному оригіналі», чоловік шкодує за однією унікальною його частиною. Раніше на бампері висіли ще радянські чорні номери із літерами «СЯБ» — Станіславська область. Та при черговому техогляді машини в ДАІ від них довелося відмовитись.
«Звісно, машина мала жахливий вигляд, але це виявився добротний автомобіль, — каже Райтаренко. — Експортні авто у СРСР завжди збирали на совість. Свого часу я трохи попрацював на лінії зборки кабін для ЗІЛів і бачив, що за зборкою машини на експорт особисто слідкував начальник зміни, у той час як для своїх їх просто клепали. А експортні ГАЗи, крім якісної зборки, відрізнялися й багатшим оздобленням — більше хромованих деталей, навіть спеціальний капелюшок на вихлопній трубі».
З особливостей старої «Волги» — склоомивач активується… ногою. Зліва вгорі від педалей є спеціальна кнопка, тиснеш — на лобове скло прискає рідина. Так само ногою регулюється світло фар — кнопка трохи нижче від склоомивача. Ще одна особливість — антена радіоприймача розташована прямо над лобовим склом. Її можна підняти чи опустити спеціальною ручкою в салоні.
Заводський ГАЗ-21 «харчувався» 72‑м або 66‑м бензином, нині таких уже не продають, тож двигун довелося переробити. Зараз він їздить на А-95. При об’ємі 2,5 л авто споживає близько 15 л на 100 км. Двигун, до слова, довелося перебрати буквально до гвинтика, щоб вичистити жахливі мастила, які раніше заливали в машини. З одного колінвала майстер назбирав 200‑грамову склянку смоли та сажі. Зате зараз двигун буквально муркотить.
Сьогодні Юрій Райтаренко просто насолоджується своїм раритетним красенем. Виїжджає на ньому рідко, на автопробіги, або десь-колись із друзями на природу. Каже, що в салоні є той унікальний запах «Волги», про який розповідають старі бувалі водії і який ні з чим не порівняти.
Перед цим Райтаренко мав ще одне дітище — Москвич-401, теж «оригінал». Але продав до Франції. «Чи продали б цю красу?», — запитуємо. «Лише в хороші руки, — каже Райтаренко. — Це має бути людина, яка дійсно розуміється на таких авто, знає їм ціну, шанує. Бо нині є водії, які купують ретро-автомобілі лише для того, щоб возити на них весілля. Шкода праці, яку вклав у цю машину, щоб її вбивали на дорогах просто для заробітку».
Що далі? Мріє чоловік про нове-старе авто, але іншого профілю. Якщо вдасться, знайде та реставрує «джип» ГАЗ-69. Ця машина і виглядає оригінально, і на наших дорогах почувається впевнено.
Comments are closed.