Історія Акцент Люди Погляд

Юрій Винничук: Не той нині Зеленський

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Про те, що так звана польська шляхта в Україні була не стільки польською, як українською, добре знають історики, а от ширші кола не тільки цього не знають, але й мають відверто вороже ставлення до такого феномену.

Тому й хочеться оповісти про одного із найзагадковіших і неймовірно цікавих постатей нашої літератури – Сави Крилача, чия біографія оповита легендами і таємницями. Не знайдете про нього згадок ні в «Українській літературній енциклопедії», ні в «Енциклопедії Українознавства». Однак після того, як я опублікував його коротку біографію і твори в кількох антологіях, згадка про нього з’явилася у Вікіпедії, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.

1. Як Людвик став Савою

Людвик Ґжимала-Сєдлєцький народився 9 квітня 1878 р. в Іркутську в польській родині, яку вислали до Сибіру за участь у повстанні 1863 р. Ще там він захопився історією України, про яку чув з розповідей батьків і вивчив мову за українським перекладом Біблії.

Дитинство його після повернення з заслання минуло в родовому маєтку біля Злотополя на Кропивниччині.

У статті «В справі спроби транскрипції давніх кириличних пам’яток на сучасний правопис» Крилач писав: «Більш як піввіку тому, в 1884 або 1886 р. трапилося мені перший раз на віку зустрітися з транскрипцією українського слова на латинку. В далекі степи поміж Волгою і Уралом, де проживали тоді мої батьки, забрів перший том Сєнкєвичового «Вогнем і мечем». Я був тоді ще малим хлопцем. Україну знав з оповідань моїх батьків, що за їх словами була чарівною, несказанно прекрасною райською країною: зеленим цвітучим степом, невисловленою красою, тужною мрією… Мови української я зовсім не знав, поза співаними час до часу моїми батьками тужними степовими піснями або колядками. З якою пристрастю, з яким захопленням впився я, мрійний хлопчина, в ту книжку, що мистецьким пером Сєнкєвича гортала перед моїми розпаленими очима незрівнянні картини того наглого рідного краю – бо за словами моїх батьків Україна була нашим рідним краєм, нашою Отчизною, хоч водночас була вона в їх очах і Річпосполитою».

Цікаво також: Юрій Винничук: Кумати по-львівськи

Він тут мав на увазі україномовні діалоги, які надибав у романі Сєнкєвича.

Наприкінці 1890-х Людвик став членом польської революційної організації «Промінь» і об’їхав багато українських міст, ведучи агітацію серед польської молоді. В результаті цієї поїздки через пів року відбувся в Києві з’їзд делегатів тієї ж молоді.

У 1899 він уже студент Львівської політехніки, але не довго. У 1900 р. став співорганізатором Української Соціалістичної Партії, поширював українську соціалістичну пресу, яку провозили контрабандою з Галичини, також газету «Добра Новина», пропагуючи гасла незалежності України.

Його дружиною стала сестра Максима Рильського, яка, на жаль, не підтримувала його українофільства.

Напровесні 1902 р. Людвик подорожував Дунаєм, рятуючись від львівської поліції, котра хотіла видати його російській владі. Після виходу з УСП Людвик прибрав прізвище Сава Крилач і зблизився в Києві з безпартійною групою поляків, які мали українофільські погляди і зосередилися навколо Вячеслава Липинського (Wacława Lipińskiego).

2. Сава Крилач краде дитину

Варфоломій Євтимович (1888–1950), підполковник Армії УНР, згадує цікавий випадок, який трапився з Савою влітку 1905 р., коли той приїхав до Києва у якійсь маєтковій справі. Зазвичай він не розлучався зі своїм синком, Гнатком, якому було тоді всього три роки. Був теплий, погідний ранок.

– Підемо, синку, тут недалечко до дядька Богдана (мова про Богдана Ярошевського (1869–1914), громадського діяча та письменника, що жив недалеко двірця), – каже батько. – В нього маленька донечка Маруся. Ти собі з нею побавишся, а татко піде до міста й потім прийде до тебе.

Десь в околиці Бульварно-Кудрявської вулиці хлопчик попросив:

– Татку, візьми мене на руці, бо мені вже ноги болять.

– Добре. Бери, синку, татка за шию.

Батько схилився, обняв хлопчика рукою й випростався. В ту мить із-за рогу вийшла якась пані й побачила дивну картину: чорнобородий, одягнений у домоткану свиту чоловік (Крилач одягався в селянську ношу) взяв на руки елегантно вбрану «панську» дитину та й кудись несе.

Прожогом кинулася добра пані до них, заступила дорогу й схвильованим голосом почала питати дитину:

– Де твоя мама? Де твоя мама?

– Вдома, – відповів чемний хлопчик.

– Чия це дитина? – звернулася пані до Крилача.

– Моя.

– Неправда! Це не ваша дитина! – майже істерично викрикнула пані. – Ви, ви циган!

– Може, я й циган, – відповів Крилач, зводячи гнівно брови, – і ви, пані, можете на мене, що хочете, говорити – я вам усе, як дамі, стерплю. Але не смійте безчестити мою дружину підозрінням, що ця дитина може не бути моєю, бо такого безчестя я не буду терпіти!

Але добра пані на те не зважала й оглядалася за поліціянтом, що стояв досить далеко. Вона хотіла б кинутися до нього за допомогою, але боялася відійти від «цигана», щоб той часом не втік з «украденою» дитиною, а здіймати крик теж не зважувалася. Тоді Крилач вирішив їй сам у цьому допомогти. Попросив якогось хлопця, що цікаво приглядався до сцени, і той побіг по поліціянта.

– В чому річ? – спитав поліціянт, підходячи.

– Не знаю, – каже йому Крилач. – Спитайте ось цю паню.

А та з запалом уже оповідала поліціянтові, як вона на свої очі бачила, що цей ось циган ухопив на вулиці дитину й хотів утікати, та вона його зловила.

Читайте: Юрій Винничук: Іван Франко знедолений

Поліціянт поставився до справи спокійніше. Глянув на Крилача, що з веселим усміхом спокійно стояв з хлопчиком на руках, який, обнявши татка за шию, тулився до нього, і спитав:

– Чи це ваша дитина?

– Моя – відповів Крилач.

– А де твій татко? – звернувся поліціянт до хлопчика.

Той мовчки показав пальцем на батька.

– Ну бачите, пані, сама дитина показує на свого батька, – звернувся поліціянт до схвильованої пані. – Дитина каже правду. Ви помилились.

– Ні, ні! – хвилювалася ще більше пані. – Не вірте йому! Це він так навмисне навчив дитину, щоб на нього показувала. Це циган! Він украв чужу дитину, заарештуйте його!

– Чи маєте пашпорт? Прошу показати, – знову звернувся до Крилача поліціянт.

– Пашпорт маю, але не звик його показувати на вулиці, – відповів сміючись Крилач. – Врешті, якщо я здатний красти чужі діти, як ця пані каже, то й пашпорт може бути крадений. Краще їдьмо всі до комісаріату й там усталимо напевно, чия це дитина.

Крилача бавила ця сцена й він хотів її продовжити, бо було ще зарано на візиту до Ярошевського. Покликали візника, й усі разом із парадою поїхали до комісаріату.

Тут пані навіть запропонувала взяти до себе «бідну дитину» на час, поки знайдуться її батьки та обіцяла поводитися з нею, «як рідна мама».

– Татку, що хоче від тебе ця пані і чого вона плаче? – спитав хлопчик, бачачи, що пані витирає хусточкою сльози.

– Хоче тебе відібрати від мене.

– То візьми свою найбільшу рушницю й застріли її, коли вона така нечемна! – обурився Гнатко.

Всі присутні разом з комісаром поліції зареготали, тільки «добра пані» не розуміла нічого. Врешті після того як з’ясували особу «цигана» не тільки з документів, але й телефоном до великої цукроварської фірми, де підтвердили, що «пана Крилача добре знаємо. Він наш клієнт, ходить у хлопській свиті й ніколи не розстається з малим своїм синком».

Добра пані зрозуміла свою помилку. Їй стало страшенно прикро й вона почала гаряче перепрошувати за прикрість.

– Пані! – відповів Крилач, цілуючи її руку. – Не прикрість, а велику приємність зробили ви мені своїм втручанням. Я дуже люблю мого сина, й мені приємно думати, що коли б він і справді колись був у небезпеці, то ще є такі добрі й щирі люди, як ви, що заступляться й не дадуть дитині кривди зробити. А що зараз ви помилились, то нема в цьому ніякого вам ущербку, бо ж я й справді більше подібний до цигана, ніж до батька «панської дитини».

3. В українському вирі

Того ж року за поширення прокламацій, організацію революційних боївок на Херсонщині, Крилача висилають на три роки на Північ. Однак він утікає із заслання і, взявши з собою шестилітнього сина Гнатка, емігрує до Бразилії. Їхні пригоди він потім опише в книжці «В пралісах Південної Америки».

У лютому 1909 року Крилач, як представник Уманщини брав участь в з’їзді поміщиків і польської інтелігенції Лівобережної України в помешканні Франчески Вольської в Києві. Ця група називала себе «українцями польської культури» або «українцями-римокатоликами» і підтримувала видання газети «Przegląd Krajowy» (Київ, 1911), а також збірника студій «Z dziejów Ukrainy. Księga pamiątkowa ku czci Włodzimierza Antonowycza, Paulina Święcickiego i Tadeusza Rylskiego» (pod red. W. Lipińskiego; Kijów 1912).

Навесні 1911 року Крилач вигулькує в Дрогобичі, потім у Львові. А коли в Брюховичах та Винниках таємно оселяється Юзеф Пілсудський, часто його провідує в козацькому вбранні.

Під час Московсько-української війни приєднується до гетьмана Петра Скоропадського, а потім до отамана Симона Петлюри, дослужившись до рангу сотника.

Його син Гнат, вихований у патріотичному дусі, загинув під Крутами.

Читайте також: Юрій Винничук: Маніфест безоглядного індивідуалізму

Сава Крилач пройшов увесь бойовий шлях армії УНР і відступив разом з нею до Польщі. У 1920-22 роках жив у Відні, де обертався в колах української еміграції, брав участь разом з Липинським у перемовинах з представниками генерала Вранґеля. У грудні 1920 роу Крилач увійшов до складу партії Український Союз Хліборобів-Державників, яка з часом стала головним стержнем руху за відродження України як гетьманату зі Скоропадським на чолі.

У 1924 році Крилач осів у Львові, де в жовтні отримав працю в адміністрації маєтків архієпископа Андрея Шептицького, що викликало напади української преси на митрополита за те, що підтримує поляка.

Львівський видавець Іван Тиктор у передмові до Крилачевої повісті «Самостійник» (Торонто, 1955) згадував його появу у Львові:

«Хто з львов’ян не пам’ятає тієї оригінальної постаті, такої відомої у Львові в епоху між двома війнами? Височезний біблійний дід-патріярх із сивою бородою й густими бровами, оригінал і дивак, збирач зел і знахур, мисливець і рибалка, – та над усе незрівняний оповідач. До нього, неначе до легендарного діда-характерника липла тодішня львівська молодь, жадібно слухаючи прецікавих оповідань із тільки що вщухлої української визвольної війни. Не було, мабуть, у Львові громадських зборів, політичної маніфестації чи культурної імпрези, де понад головами всіх присутніх не видніла б характеристична голова Сави Крилача. Але найчастішим гостем був він у редакціях львівських українських видавництв. Його оповідання, статті й спогади друкувалися майже в усіх українських журналах та часописах».

Крім автобіографічних повістей, Крилач видав книги «Перші вогні в Полтаві», «Із книги гордих дум», перекладав Джозефа Конрада, Джека Лондона, Корнеля Макушинського та інших авторів, поезії публікував у журналі «Шлях» (1918) та «Український Скиталець» (1922).

У вересні 1930 р. під час конфлікту між Липинським і Скоропадським Крилач підтримав останнього, публікуючи при цій нагоді відкритий лист до Липинського в газеті «Діло», де декларував: «я несу без скарги свій важкий хрест українській діяльности з глибокою і незмінною вірою в Ідею Великої Української Гетьманської Класократичної Держави».

У 1933-36 роках мешкав у Варшаві і працював відповідальним редактором часопису «Рідна Мова», який редагував Іван Огієнко. З Варшави він надсилав до львівської преси свідчення про Голодомор, які отримав від селян, яким вдалося втекти через кордон. Коли у 1936 році редакція переїхала до Жовкви, Сава Крилач оселився у Львові і часто провідував Огієнка у Винниках.

Крилач ніколи не полишав самовідданої боротьби за свободу України. На початку Другої світової війни він жив у Кракові, Переворську та Варшаві. У 1940 році зблизився з Тарасом Бульбою-Боровцем, а потім брав участь в організації Української Дивізії «Галичина».

У 1941 році – він знову у Львові, але довго не затримується, а вирушає разом з ОУН в Україну. «Ще весною 1943 були про нього відомості з Полтави, – пише І. Тиктор. – Після здобуття Полтави большевиками ніяких вісток від Сави Крилача, звичайно, не було. Попавши між нещадні німецько-большевицькі жорна, Сава Крилач загинув безслідно».

Насправді Сава Крилач не загинув, а в 1943 повернувся у Галичину, оселився на Станіславівщині, у Городенці. Тут він друкує статті й оповідання у газеті «Станиславівське Слово». Коли большевики наблизились до Галичини, Сава Крилач разом із дружиною Вірою подалися в УПА, а через якийсь час, оточені чекістами, обоє покінчили самогубством у схроні.

4. Український патріот Зеленський

Не дивуйтеся. Головний герой повісті «Самостійник», де зображені події на засланні в Сибіру та на Слобожанщині в 1907 – 1908 роках, не хто інший як Богдан Корч-Зеленський. Корч – це назва герба, як і Корвін та Ґжимала. Або Янелох.

«В сій книзі немає ані одного видуманого факту, ні картин, – зазначив Крилач. – Дієві особи також дійсні, що жили або й досі живуть».

Протягом усієї повісті ми стаємо свідками того, як хлопець, вихований у польському дусі, стає свідомим українцем. Ось жандарми виявляють у хатній бібліотеці Зеленських багато книжок, виданих українською. Серед них «Біблія» в перекладі Пулюя й Куліша. На запитання ротмістра Шепталова, навіщо Зеленському «малоросійське» Святе Письмо, коли є чудові російські переклади, він відповідає: «Зовсім згоджуюсь із вами, пане ротмістре, але ця книга мені цікава крім змісту ще й тим, що вона перекладена гарною українською мовою, яку я залюбки студіюю».

Читайте: Юрій Винничук: Барвистий світ львівських грабіжників

А наслідки цього студіювання бачимо далі, де він поправляє мову іншого засланця пана Мотовила. На запитання, що той буде робити, коли його звільнять, Мотовило каже:

«– Що ж? Поїду на Україну й далі вчителюватиму.

– На Україну, кажете?.. на Україну «в Канівщину» чи в Україну «на Канівщину» ви поїдете? З погляду філологічного це зовсім просте: Канівщина це частина України й у ній уміщається. І тому: «У Києві на риночку», «в хаті на помості», а не «на Києві в риночку» та не «на хаті в помості» – правильно казати «в Україну на Канівщину». Чому ж переважно чуємо, що кажуть неправильно: «на Україну, на Україні». Ось тут і криється політична причина. Україна – багатющий край, і був він завжди предметом зазіхань сусідів-завойовників. Їм удавалося не раз опанувати частину або й усю Україну й вона ставала частиною їхньої держави. Тому зовсім слушно і згідно з державною логікою Польщі або Москви було: «в Польсце на Українє» або «в Росії на Украйнє…»

Для Зеленського Україна – рідна мама.

«Мама ось довкола нас, – каже він синові Гнаткові. – Он, он, на всі боки, далеко, далеко, аж до крайнеба й ще далі. Все це, що тут навколо бачиш, вся оця земля – це козацька й наша, моя й твоя мама, наша Батьківщина, наша Україна».

Повернення з заслання описане з неабияким замилуванням: «Інколи батько або мама оповідали їм про любу Україну, куди тепер по двадцяти п’яти літах повертались. Чуда оповідали! Там сонце тепле й ласкаве, там хатки білі й чепурні, там сади великі. Там люди хороші та добрі живуть, чисті, веселі, охайні, працьовиті та привітні. І зорі там ясніші, і місяць ясний, аж сліпучий, і соловейко тьохкає. Дивились діти в роз’яснені очі своїх батьків, і ждали-виглядали появи тієї зачарованої мов у казці країни».

І ось нарешті з вікон потягу явилася перед ними земля обітована. Батьки «кинулись обоє в обійми та почали плакати-ридати, обіймаючись». А тоді батько говорив крізь сльози: «Бачите, дітки мої, бачите, он-он далеко білі хатки? Це… це…Україна». А потім поставали обоє батьки таки тут у вагоні навколішки й молилися, а сльози все бігли й бігли по радісних усміхнених їхніх обличчях»,

«У нас, українців, відібрано все, – підсумовує Зеленський. – Нам заборонено навіть згадувати про наших славних предків, наших великих гетьманів, наших князів, що на весь світ були славні й рівні, а то й вищі від інших королів та царів…».

Зеленський вирішує боротися за волю України до самого кінця.

А Сава Крилач втілив усі його наміри в своєму бурхливому житті.

П. С. Цікаво, як би ця книжка вплинула на сучасного Зєлєнського?

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.