Там вже ніби мир. Працює громадський транспорт, школи, відкрилося багато магазинів. Але у мешканців прифронтових міст на сході України лишився головний страх – вони бояться обстрілів. Війна поруч, її важкий подих досі відчувається всюди.
До підвалу за графіком
«Молодой человек, здесь запрещено курение, – звертається патрульний до хлопця, який кидає недопалок у смітник на вокзалі. – О, розмовляєте українською? Пред’явіть, будь ласка, документи. З Івано-Франківська? Яка мета приїзду? Щоб ви знали, в нас тут давно Європа і куріння в громадських місцях заборонено. І своїм також перекажіть».
Отакими були перші враження від Краматорська. Місто три місяці – з 12 квітня по 5 липня 2014 року – перебувало під владою бойовиків із самопроголошеної ДНР.
Нині про війну тут нагадують сліди від осколків на будинках. У центрі чимало української символіки. На головній площі, перед будинком культури і техніки краматорського машинобудівного заводу, намальований величезний тризуб. Справа від нього – стенди з фотографіями українських бійців. Зліва – постамент, на якому раніше стояв Ленін, його місцеві називають «гнилий зуб». Нині на ньому український прапор.
На тій же площі зустрічаємо засновника місцевої молодіжної платформи «Вільна хата» Миколу Дорохова. Хлопець розповідає про події 2014-го та показує на планшеті фото обстріляних будівель.
«У цей будинок влучив артилерійський снаряд наших нацгвардійців, коли вони звільняли місто від бойовиків, – каже Микола та одразу ніби виправдовується, – але то не навмисно. Ось там міськвиконком, а раніше був штаб «добрих людей» (бойовиків – Авт.). Артилеристи туди й цілились, та не влучили».
Його розповідь перериває літня жінка, яка проходила повз:
«А ви звідки? З Івано-Франківська? От якби не війна, то до нас мабуть ніхто б і не приїздив. Я зараз вам все розкажу. Я тут живу».
Жінка не називається і просить її не фотографувати. Пояснює, серед жителів Краматорська є і проукраїнські, і проросійськи налаштовані люди. Та відкрито вони про свої політичні погляди навіть між собою не говорять. Мовляв, хтозна, яка влада прийде завтра.
«Коли захопили Слов’янськ, ми до останнього сподівалися, що до нас не дійдуть, – розповідає жінка. – На той час більшість людей вже повиїжджали, лишились пенсіонери і ті, хто не мав куди їхати. Добре пам’ятаю ту ніч… Був сильний вибух, у нашому будинку всі вікна повилітали. Серед ночі, зі свічками, по битому склу спустилися в підвал. Там просиділи до ранку, а потім у двері постукали люди зі зброєю, питали, чи є поранені. В нас не було, але в інших будинках були. Ми взяли трохи речей і переселилися в дім сина, за пару кварталів від нашого. Там було менше «зелених чоловічків».
Потім, каже пенсіонерка, почалося справжнє пекло: місто обстрілювали, транспорт стояв, магазини й лікарні не працювали, а о шостій вечора, як за графіком, усі спускалися в підвал.
Нині майже всі будинки відновили: дірки в стінах заклали цеглою чи зацементували, місцями кидаються в око нові пластикові вікна та балкони.
Заробітчани на «бляхах»
Ще одне місто, яке хоч і недовго, але побувало під контролем бойовиків – Маріуполь. Зараз на в’їздах до міста стоять блокпости наших військових, у всіх ретельно перевіряють документи, просять продиктувати номер мобільного і питають мету в’їзду. Якщо все гаразд – бажають щасливої дороги.
Військові запевняють, що в місті безпечно. Та й на перший погляд тут усе здається спокійним – працюють магазини й нічні клуби, сквериками гуляють мами з візочками, димлять заводські труби, у порт заходять пароплави. Проте на околицях Маріуполя вікна в будинках навхрест заклеєні скотчем – звідси до лінії фронту лише 12 км.
Взагалі заклеєні липкою стрічкою по діагоналі шибки останнім часом стали типовим елементом урбаністичних пейзажів прифронтових міст Донбасу.
Настрої у місцевих тут дуже різні і вони цього не приховують. За нами спостерігають з осторогою, людей дивують майже 20 цивільних приїжджих, які спілкуються українською.
«У нас здесь было все хорошо, пока ваши западенцы сюда не приехали, – заявив таксист, який підвозив нас до східного блокпоста. – А потом начался вандализм, мародёрство. Они пришли с оружием в мирный город. А кто будет спорить с человеком с оружием?».
Потім розповів, що на Західній Україні 70 % людей працюють за кордоном, тому й живуть багатше. А ще в нас всі їздять на «бляхах».
У відповідь лише запросили в гості на Прикарпаття, бо то не було з ким сперечатись.
Ще один тутешній міф – це те, що в кожного «западенця» є румунський паспорт. Невідомо чому, але саме румунський. З одного боку, смішно, а з іншого – сумно, бо такі речі дуже впевнено кажуть дорослі й ніби розумні люди.
Приємно здивували, коли в розмові переходили на українську мову. Але в більшості то були не корінні маріупольці.
– Дайте, будь ласка, льодяники, – звернувся до продавчині в одній крамниці мій колега.
– Сосательные конфеты? – перепитала вона.
– Так, але льодяники звучить краще.
Жінка ствердно кивнула, ніби погодилась, цукерки зважила мовчки.
Не останню роль у політичних поглядах маріупольців відіграє і церква московського патріархату. Особливо дивно бачити в самісінькому центрі прифронтового міста їхній новий храм розміром з дев’ятиповерхівку. Хоча місцеві кажуть, будувати його почали ще до війни.
Життя змінюється
Натомість і в Маріуполі, і в Краматорську активно розвиваються громадські організації та молодіжні ініціативи. Більшість із них фінансується з грантових коштів програми розвитку ООН (США).
Однією з таких організацій і є краматорська молодіжна платформа «Вільна хата». Сьогодні у «ВільХи» є кілька напрямків роботи. В основному активісти займаються соціальною роботою та організовують мистецькі заходи. Один із проектів – «Добрий сусід», спрямований на підтримку родин у Краматорську, що потрапили у складні життєві обставини.
Схожі платформи функціонують і в інших містах – Слов’янську та Дружківці.
Щодо Маріуполя, то одним із найуспішніших проектів є вільний простір «Халабуда». Його заснували на основі волонтерської комори ГО «Східна Брама» й фотоклубу «Вітамін». У «Халабуду» може прийти кожен, незалежно від соціального статусу, фінансового стану, віку чи професії. Просто поспілкуватися, отримати додаткові знання та ідеї для розвитку.
Загалом виглядає, що власне України на сході стало більше, світогляд у людей потроху змінюється. У будь-якому разі війна змінила все. Заживатиме довго.
Comments are closed.