Медичний капелан із Долини отець Ігор Ліпчанський був одним із перших священиків, яких направили до Харківського військового госпіталю. Саме туди потрапляє більшість поранених українських вояків із зони АТО. Про роботу військового капелана, віру та війну, страх і силу духу він розповів «Репортеру».
– Отче Ігорю, як ви потрапили у шпиталь?
– Це довга історія. Всі знаємо, що ще на Майдані священики були зі своєю паствою. Далі почалися події в Криму, й церква зорганізувалася ще більше. Була потреба помагати тим, хто пережив Майдан і Крим. Тоді почалися тренінги, паралельно їх організовували ще громадські організації й Міноборони. То були тренінги для психологів, соціальних працівників і священиків. Власне, кожен із нас, з священиків, хто зголосився допомагати тим людям, пройшли по три-чотири тренінги.
– І багато таких було?
– У нашій греко-католицькій церкві – 25 священиків, але були й з інших конфесій. Тобто ми були у списках тих, кого можуть покликати у будь-який момент. І десь три тижні тому отець Андрій Логін, який очолює нашу комісію охорони здоров’я, запропонував мені їхати в харківський госпіталь. Тоді там не було капелана і так дав Бог, що ми потрапили на самий пік.
– Їхали не самі?
– Ще з отцем Петром Витвицьким – він капелан лікарні на Матейки. Їхали двоє, бо ми тільки розпочинали там капеланське служіння. Госпіталь великий, нам треба було познайомитися з кожним начальником відділення. Що цікаво, кожен день ми знайомилися з персоналом, бо прийде нова зміна – хто ви такі, йдемо до начальника. Бо це ж військова структура, просто так там не можна перебувати…
– Як виглядав робочий день капелана?
– Нас поселили у відділенні неврології, була там невеличка кімнатка. Ми були там і як тільки чули звуки сирен швидких, тут же робилося дуже недобре. Бо ми ж розуміли, що зараз привезуть поранених хлопців з АТО. Поки медики приймали їх, ми старалися не втручатися. Чекали, поки нададуть першу допомогу чи підготують до операції. Власне, в цей момент ми молилися за дверима. Я в себе в лікарні, в Долині, можу бути при самому хворому в цей час, мені ніхто не перечить, бо я уділяю, можливо, останні святі тайни. Але тут ми мали пристосовуватися. Як тільки ситуація стабілізовувалася, нам відчиняли двері. Якщо хлопці були без свідомості чи при малій свідомості, то уділяли їм таїнства сповіді та єлеопомазання. Скажу ще, що поранені при свідомості дуже рідко просили про ці таїнства. Але нічого дивного – розуміємо, що є така ментальність: якщо я сповідаюся та причащаюся, то вже, напевно, скоро помру.
– А взагалі, яка реакція поранених на священика? У такій ситуації він справді може й налякати…
– Різна реакція. Навіть у нас в Галичині люди по-різному реагують, коли в палату заходить капелан. Хто каже – а я ще не збираюся помирати, а хто просить помолитися над ним. Але більшість хлопців сприймали нас дуже добре. Знаєте, ми перші дні навіть не ходили в рясах, аби не справляти страху. І віталися просто – добрий день. От заходжу в палату, а хлопці питають – хто ви такий? Кажу, як думаєте? Ну, тематика військова, то кажуть – може, сепаратист? Але ні, ніби свій чоловік, певно, психолог. Кажу – так, але не фаховий, я – медичний капелан, а на цей час військовий. Дуже багато хлопців було наших, з Західної України. З ними розмова швидше зав’язувалася. Але знову не хотів би розділяти хлопців із заходу і сходу. Вони самі говорили – ми тут єдині. От, київські казали: нас тут називають бандерівцями, а ми ще недавно навіть не знали, хто це такі. Знаєте, у цивільному житті рідко таке побачиш – дружба, підтримка, взаєморозуміння. А ще в них дуже велике відчуття обов’язку – вони мають захистити рідну землю. І це говорять солдати з будь-якого регіону, навіть з Донецька чи Луганська.
– Повернутися в АТО не бояться?
– Звісно, хлопці є різні. Є тверді: завтра в мене заживе рана, беру автомат і вертаюся. Був там молодий чоловік – 25 років, сім’я, маленька дитина, а в нього прострелений хребет і це на все життя. А він питає медсестер: коли вже я встану, бо треба вертатися. А є хлопці з м’якшим характером, які мають великий страх.
– Священик тут може помогти?
– Папа Іван Павло II казав – не бійтеся, ніби давав одинадцяту заповідь. Ми маємо долати страх перед будь-чим. Найбільший страх, який має бути у житті, – то гріх. Але якщо у людини є той природний страх після пережитого, ми не можемо її засуджувати. І не можемо залізти до неї в голову, зробити так, щоб вона не боялася. Ми можемо її підтримати, розрадити, запевнити в безпечності. Людина завжди хоче мати відчуття безпеки. І ми можемо дати їй те відчуття. Будьте з Христом, давайте прочитаємо молитву пораненого чи молитву після бою. Що цікаво, коли комісія при нашій церкві надала нам молитовники для військовослужбовців, то начальник відділення психіатрії розіслав ці молитви по всьому АТО. Хлопці, з якими ми спілкувалися, кажуть, коли над головою свистять кулі, молишся все, що знаєш. Невіруючих на війні немає.
– Якось важко поєднати віру та війну, на що наставляють військові капелани?
– Не йдеться про те, що священик має благословляти хлопців на війну. Священик благословляє хлопців на мир. Тут не йдеться про те, що ми ідемо загарбувати чужі землі. Ми захищаємо рідну землю і цим виправдовується така військова діяльність. І тому священик молиться не за те, аби ви вбили якомога більше ворогів – він молиться, аби був спокій, аби Господь охоронив хлопців, щоб живі та здорові вернулися з бою, а поранені, щоб підвелися на ноги.
Молитва перед боєм
Боже, Володарю життя і смерті, Ти від дитинства дотепер охороняв мене і зберігав від усякого зла. Твоя мудрість і доброта відлічили час мого життя. Ти моя надія і допомога, в Твої руки віддаю життя своє. Молю Тебе! Дай мені сили в боротьбі, мужності й чесності, як належить доброму воїну. Дай нашим командирам мудрість військову, вінчай їхні наміри великим успіхом, дай моїм товаришам відвагу й хоробрість, а всьому нашому війську – славну перемогу! Під Твоєю охороною, всемогутній Боже, нічого не боюся і уповаю на волю Твою святу.
Амінь.
