За плечима цієї тендітної дівчини понад 200 врятованих життів бійців на передовій. У 18 років вона самотужки взялась організовувати медичний батальйон. За три роки війни про «Госпітальєрів» уже добре знають і на передовій, і в тилу, а керівниця медбату Яна Зінкевич пережила автокатастрофу, важку травму хребта, непросте народження доньки, розлучення та все одно залишається на позиціях. Про батальйон, доньку та нинішню роботу Яна розповіла «Репортеру».
– Яно, ви поїхали на війну вже в перші дні. Як далося це рішення?
– Для мене все почалося з Майдану. Після окупації Криму, а далі мобілізації рішення їхати було очевидним. Я так вирішила для себе. 3 квітня 2014 року за 15 хвилин звільнилася з роботи, сіла в таксі, поїхала додому, зібрала трохи речей і з того часу додому не поверталась. Я мала щось робити. Звісно, тоді не думала, що все так затягнеться. Але як вийшло, так вийшло.
– Чому взялися за медичну службу?
– На війні треба робити не те, що хочеться, а те, що треба і можеш робити. З перших днів побачила, що фронтової медицини немає. Бійці є. А який з мене боєць? Подумала, що в медицині з мене буде більше користі. Навіть, якщо мені вдасться врятувати хоч одне життя. За час існування батальйону нам вдалося надати допомогу понад 2000 поранених бійців.
– Чи пам’ятаєте, коли вирішили створити медичний батальйон?
– Це було в селищі Піски. Тривав обстріл. Думали, що це кінець і ми не виберемось. У підвалі, який став нам укриттям, щоб не мовчати, щоб якось заглушити звуки бою, почали говорити з капеланом про орден лицарів госпітальєрів. Тоді я зареклась, якщо виживу, то створю медичну структуру і рятуватиму життя. Як бачите, я вижила і змогла це зробити.
– Три роки тому мало хто в Україні знав, як мають працювати медики на війні. Як ви організовували роботу?
– Нам диктувала війна. Ми адаптовувалися під неї. Потрібні парамедики – готували парамедиків. Потрібні лікарі – знаходили лікарів. Була потреба в медикаментах – знаходили. Далі почалися активні бої, Іловайський котел…Багато поранених, багато втрат. Було не до планування. Голова думала, руки робили.
– Що було найскладнішим?
– Найскладніше – довести двом сотням старших чоловіків, що 18-річна дівчина щось може. Батальйон – це жорстке підпорядкування. Довелося заслуговувати повагу вчинками, думками, допомогою, радикальністю та впертістю. Під час бою, коли всі відступали, інколи всупереч наказу, я йшла в саме пекло, бо розуміла, що там є поранені і вони чекають. Такими вчинками здобула повагу.
– «Госпітальєри» працюють на передовій, під кулями. Що найважливіше для військового медика?
– Я б сказала, що це психологічна стійкість. Потрібно розуміти, що кожен побратим поруч розраховує лише на тебе. Він має бути впевнений, якщо його поранять, то поруч будеш ти. І ти врятуєш, витягнеш й зробиш усе можливе і неможливе заради його життя.
– Зараз ви взялися організовувати медичні вишколи. Хто зголошується і чому вчите?
– Вчимо надавати першу медичну допомогу за міжнародними стандартами, вчимо рятувати життя. Зазвичай беремо 30 курсантів. Частина з них лікарі, частина – цивільні. Після вишколу більше половини розуміють, що вони не зможуть цим займатися. Решта йдуть до нас на стажування.
– Чи є якісь особливі вимоги до кандидатів?
– Умови дві – психологічна стійкість і вік від 18 років. У нас є люди, яким по 75. Для кожного знайдеться робота. Хтось стабілізує бійців біля лікарні, хтось йде з ними на «нуль».
Що це наша людина – бачимо одразу. На рівні відчуттів. Дивишся на людину і розумієш – наш, госпітальєр.
– У Франківську ви зустрічаєтеся з медиками обласної лікарні та студентами. Чому саме з ними?
– Через обласну лікарню зараз проходять багато бійців. Хочемо заагітувати лікарів вчитись, аби краще надавати допомогу. В першу чергу мова – про психологічне навчання. Багато побратимів повертаються з фронту з інвалідністю, залишаються сам на сам зі своїми проблемами.
Студенти-медики – це ті люди, які пройшли через Майдан. Вони активно беруть участь у наших вишколах. Різноманітність, адреналін притягують їх.
– Як ставитесь до такого юнацького максималізму в лавах «Госпітальєрів»?
– Завдяки юнацькому максималізму я створила батальйон. Не оцінюю людей за станом здоров’я чи віком, оцінюю за внутрішньою силою та здібностями.
– Ви пережили автокатастрофу, пересуваєтесь на візку і все одно продовжуєте координувати батальйон. Як здоров’я зараз і як змінилася ваша робота?
– Здоров’я – погано. Зазвичай з такими травмами не виживають і особливо не живуть. Навіть, якщо людину вдається вибороти з лап смерті, то в Україні вони не здатні на самостійне життя. Але я з перших днів в реанімації продовжувала координувати роботу батальйону телефоном. Коли переставала рухати роботу, то все завмирало.
Були періоди, коли я опускала руки. Але через те, що на мене опиралися мої люди та люди, яких я врятувала, не могла собі дозволити здатися.
Після лікування в Ізраїлі одразу повернулася на базу в Павлоград. Робота змінилась – менше буваю на передовій, більше на базі. Маю надію, що це зміниться.
– Зараз ви ще й молода самотня мама дочки Богданки. Як вам у цій ролі?
– Дитина моя, слава Богу, здорова. Це диво, що вона народилася абсолютно здоровою після того, в якому стані я була. Рада, що наважилася. Хоч і не думала, що зможу після цього вижити.
Розлучення, коли тримаєш на руках двотижневу дитину, це сильний удар. Але розумію, що в моєї дитини є лише я. Тому зараз основні цілі – виховання дочки і робота в батальйоні. Я хочу для своєї дитини і для дітей своїх побратимів найкращого майбутнього – здобути вільну й незалежну країну. Маю зробити для цього максимум.
– Яким би хотіли бачити майбутнє «Госпітальєрів»?
– Батальйон буде розвиватися. Потроху будемо легалізовуватися. Волонтерські потоки виснажуються, без центрального забезпечення рано чи пізно стане важко працювати, а проект закривати не можна.
Після війни батальйон, можливо, буде переформатовано у відділ екстреної медицини чи парамедиків при МОЗ. Поки що це мрії. Зараз ми потрібні на фронті.
Фото Юрія Рильчука
