Українська армія вже далеко не та, що була раніше. Змінилося і ставлення цивільних до військових і самих військових до себе та своєї роботи. 6 грудня вже традиційно в Україні відзначатимуть День Збройних сил. У цей день звучатимуть палкі урочисті промови. Натомість «Репортеру» без пафосу й високих слів про свій шлях до війська, сучасну українську армію та роботу в ній розповідають троє військових.
Андрій Зеленчук, 28 років, старший солдат, військова частина А1807:
«Родом я з Надвірнянщини. Все, як у звичайних людей: школа, навчання, університет. Прийшла повістка. Попитав знайомих, друзів, які вже служили. Порадили йти на контракт. Поговорив з батьками. Взяв відношення, пройшов комісію, здав документи. То було літо, я влаштувався на роботу, встиг забути про те все. Одного дня подзвонили: «Можете йти служити». І пішов.
Перший контракт підписав у 2009 році. Насправді, тоді поняття не мав, що таке армія. Почалася наука: стройова підготовка, вогнева підготовка. Все було дуже незвичним. Але почав звикати. Тут зовсім інші думки, військовий колектив.
У 2012 році підписав другий контракт. Потім почався Майдан. А в нас – особливий період. Ситуація була напружена, нікого не звільняли. Не скажу, що було просто. Були й такі, що давали задню. Для мене – служба є служба. Навіть у думках такого не було.
Цього року з лютого по жовтень був у зоні АТО, Маріупольський напрямок. Це також вплинуло на мене, ще більше зацікавило роботою. Було важко, були втрати, всяке було… Але були і нові люди, знайомства. Трималися. Як би то не звучало, я радий, що потрапив туди. Там починаєш цінувати прості людські цінності.
У щоденній роботі подобається можливість спілкуватися з людьми. Працюю зі строковиками. Буденність в армії – це що? Навчання, статут, дисципліна, пішов і пішов! Простих розмов про сім’ю, про улюблені справи, вподобання мало. А ти запитав – і вже бачиш, як молоді стає цікавіше. Ти їм щось розповідаєш, а вони тобі, і ти вже у них вчишся.
Армія нині дуже змінилася. Люди згуртувалися навколо спільної ідеї, розуміють, що захищати країну – їхній обов’язок. Армія будується, стає професійнішою. Змінюються і люди. Нині армія все більш людяніша.
Свою службу планую продовжувати. Надіюсь і вірю, що на Сході все закінчиться. Головне – щоб люди вірили і були згуртованими».
Микола Дземан, 33 роки, молодший лейтенант, 128 окрема гірсько-піхотна бригада:
«Сьогодні служу в 128-ій бригаді. Зараз в зоні проведення АТО.
У 2014 році прийшла повістка. Я тоді секретарем сільської ради працював. Служити пішов. Потрапив до 128-ої. У 2015-му звільнився. Повернувся додому, в село Долина Тлумацького району, вирішив, що треба щось тут змінювати. Пішов на вибори – став сільським головою. Після створення об’єднаної територіальної громади був виконуючим обов’язки старости села. Потім вирішив повернутися до 128-ої. Підписав контракт на два роки.
Чому пішов на контракт? Після демобілізації підтримував зв’язки з бойовими товаришами. Прийняв рішення йти і допомагати їм захищати суверенітет держави. Не хочу перебільшувати, але вважаю, що обов’язок кожного громадянина – захищати свою країну. Я бачив себе у військовій службі.
До теми: Франківські атовці створили «Зелену варту», аби охороняти ліси (ФОТО)
Нині кістяк української армії складають офіцери і солдати, які вже мають досвід ведення бойових дій. За всі хвилі мобілізації відбувся хороший відбір. Росія через свою агресивну політику мала багато досвіду у веденні військових кампаній. У нас такого досвіду не було. Зараз ситуація змінилася.
Також, що не менш важливо, маємо нормальний оборонний бюджет. Покращується забезпечення армії, заробітна плата достойна. Є можливість навчатися і проявляти себе на керівних посадах. Це армія, яка формується за стандартами НАТО».
Віталій Орлов, 42 роки, офіцер військової частини А1807:
«У військовій частині А1807 я служу рік.
У 1990-х залишився в армії після строкової служби. Потім частини почали розформовувати – пішов на цивільне життя. Закінчив наш університет нафти і газу, інженер-механік. Їздив трохи на заробітки. 13 років пропрацював в управлінні газового господарства у Коломиї, а потім став головним інженером на заводі в Коломийському районі.
Коли прийшла повістка, дружина була вагітною третьою дитиною. Але служба є служба. Навіть питань не виникало – пішов офіцером у батальйон «Прикарпаття».
Був у районі Іловайська. Потрапив у полон. Їхав у відпустку – дружина народила. 22 дні тримали у Донецьку. Тричі виводили на розстріл. А 24 серпня вивели парадом по Донецьку. Нічого. Минулося. Люди трималися достойно.
Після звільнення з полону демобілізувався. Приїхав додому, а тут старший син у перший клас, у молодшого хрестини – закрутився. Думав, ніколи нікому нічого про те, що пережив, не розказуватиму. А так один запитав – розповів, другий – розказав. Чим більше розповідав, тим більше воно з мене виходило. Ставало легше.
Спробував повернутися до роботи. Але то вже було не те. Дружина після полону про армію і слухати не хотіла. Але одна розмова, друга – прийняла. Дізнався, що в частині є місце за моєю спеціальністю і пішов на контракт.
Те, що нині армія змінилася, – факт. По-перше, це стосується морально-психологічного аспекту. У 2014 році до кінця не розуміли, що і як робити, зараз за потреби готові наступати. Зміни стосуються багатьох речей. Навіть форма змінилася – якісніша, сучасніша, пристосована до умов війни. Швидко все змінити ми не можемо, але зроблено дуже багато. Це не піар, не дифірамби, це реальність.
Кому сьогодні треба йти в армію? Тому, хто готовий. Людина має розуміти, що хоче захищати свою країну, готова вчитися, розуміє всю небезпеку. Мистецтво війни – це мистецтво виживати, а не вмирати. Чоловік має зробити три речі: виростити сина, посадити дерево, збудувати будинок. І четверте – він у будь-який момент має бути готовим це все захистити».
