Акцент

Діти шукають любов. Історії вихованців франківського центру соціально-психологічної реабілітації (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

У будь-якій державі та в будь-якому суспільстві завжди були, є, будуть діти, які з різних причин залишаються без піклування батьків. Вони завжди інші, ніби народжені для того, щоб постійно виборювати у долі свою частку любові. Особливо коли осиротіли при живих батьках.

Без статусу

В Івано-Франківську працює обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей. В основ­ному туди потрапляють ті, кого забирають із неблагополучних сімей соціальні працівники. Нині в центрі живе 24 дитини віком від трьох до 18 років. Та їхня кількість змінюється постійно, адже вихованець може перебувати в закладі лише дев’ять місяців, а то й менше.

«90 % наших вихованців не мають статусу. Адже ситуація доходить до абсурду, і діти при живих батьках залишаються сиротами, – говорить керівник центру Василь Серденько. – У кожної дитини – своя історія, і на свій юний вік вони мають дуже великий життєвий досвід. Зазвичай їхні батьки алкоголіки чи наркомани».

За словами Василя, більшість дітей до центру привозить поліція. Буває, доставляють по 5-6 на день. Адже патрульні можуть просто спитати, чому дитина гуляє пізно сама, і привезти її в заклад, допоки не знайдуться батьки. Як правило, діти тікають з дому, жебракують. Були випадки, коли батьки продавали житло, бо просто не мали за що пити, а діти залишалися на вулиці.

«Насправді потрапити до нас дуже легко, але якщо це трапляється, ми вимагаємо від служби у справах дітей максимальної інформації про умови проживання та соціальне становище батьків, – каже Василь Серденько. – Термін перебування дитини в центрі визначає спеціальна комісія за рекомендацією соцслужб. Враховується також і думка психолога, який обстежує дитину та визначає, скільки треба часу, аби вона могла соціалізуватися».

Сьогодні тут працюють три психологи, які з кожною дитиною займаються індивідуально. Також у центрі роблять усе, аби дитина змогла відчути себе як у великій родині. До прикладу, є багаторічна традиція щонеділі ліпити вареники. Допомагають готувати всі старші діти – і дівчата, і хлопці. Крім того, центр часто навідують волонтери з релігійних та громадських організацій.

Третина повертається

Забрати дитину з центру батьки можуть лише з дозволу служби у справах дітей. Однак діти не зав­жди готові повертатися до своїх рідних. Переважно в такому разі комісія вирішує залишити дитину в закладі, аби вона могла ще попрацювати з психологами.

«Усі діти потрапляють до нас з психологічними травмами, які вони отримали через власних батьків, – пояснює практичний психолог Наталія Крицак. – Дуже часто в таких сім’ях ведуть аморальний спосіб життя, відсутні будь-які умови проживання. Але, попри це, наші соцслужби дуже лояльні, і дають їм шанс виправитися. Проблемою є те, що в більшості випадків люди не хочуть міняти звичний для них побут. Перебуваючи в центрі, дитина проходить психологічну реабілітацію, та коли її повертають в сім’ю, вся наша робота зводиться нанівець».

Відтак діти повертаються до центру десь у 30 % випадків. Трап­ляється, приходять самі, бо не мають куди подітися.

«Нещодавно був випадок, коли до нас потрапили троє дітей ромської національності, – розповідає Василь Серденько. – Серед них був хлопчик восьми років, він у нас вперше й до школи пішов. Після того як дітей повернули в сім’ю, він прийшов до нас через два дні і сказав, що хоче вчитися. Та попри це, через деякий час, соцслужби вирішили таки залишити хлопчика під опікою матері».

Хоча переважно, каже Серденько, якщо дитина вдруге потрапляє до закладу, соцпрацівники готують документи на позбавлення батьківських прав і підшукують їй прийомних батьків. Минулого року влаштували в нові сім’ї 26 тутешніх дітей.

Усі чекають на маму

Незважаючи на те, що в центрі за дітьми доглядають, є й такі, що все одно мріють повернутися до рідних. Дехто навіть наважується на втечу. Як правило, це трап­ляється на перших порах перебування в закладі – від тижня до трьох місяців. Психологи кажуть, що для дітей це – природня захисна реакція.

«Зазвичай цими дітьми ніхто не займався – ні в плані виховання, ні в плані розумового розвит­ку. Тому їхню поведінку просто неможливо передбачити, – говорить Наталія Крицак. – Вони не вміють спілкуватися, не вміють дружити, не знають, як поводитись у конфліктних ситуаціях, тому й тікають. В таких випадках працівники одразу телефонують в поліцію і, як правило, діти знаходяться протягом доби».

Також є діти, які, незважаючи на повну байдужість своїх батьків, продовжують сподіватися, що по них прийдуть.

«Інколи є просто абсурдні ситуації – приходять п’яні брудні батьки, а діти їх цілують, лізуть на руки. Мабуть, це відбувається на якомусь підсвідомому рівні», – говорить Василь Серденько.

Якось до центру потрапили два братики – трьох і п’яти років. Мама до цих дітей навідувалася дуже рідко, але вони завжди чекали на неї. Старший, Сашко, навіть спеціально вивчив віршик, щоб їй розповісти, коли прийде. Дуже пишався, що йому це вдалося, бо ще навіть не ходив до школи, і хотів цим поділитися з мамою. Але тій жінці ці діти були не потрібні. Зрештою її позбавили батьківських прав, а хлопців всиновила інша сім’я.

«Спочатку хлопчики постійно кричали та конфліктували з іншими дітьми, – розповідає психолог. – Насправді вони не були агресивними – просто не знали, що можна поводитись по-іншому. А за той період, що перебували в нас, навчилися ділитися однією цукеркою. На щастя, хлопчики швидко звикли до прийомних батьків і зараз дуже змінилися, вони щасливі».

Замість дівчинки – три козака

Василь Серденько з посмішкою пригадує своїх вихованців, які, попри всі негаразди, знайшли своє місце у світі. Каже, колись у центрі жила дівчинка, яка через батьків поверталася до них кілька разів. Та зараз вона вже доросла, працює в Італії в Червоному Хресті. Також був хлопець, який відкрив свою станцію технічного обслуговування.

Однак одна історія вразила навіть працівників закладу, які працюють з дітьми вже багато років.

«У нас був випадок, коли сім’я хотіла всиновити дівчинку, натомість забрала трьох пацанів, – розповідає Василь Серденько. – Ми навіть уявити не могли, що таке може бути. Три братики різного віку – три, сім і дев’ять років. Коли вони приїхали до нас через півроку, бо потрібна була якась довідка, мама була надзвичайно щаслива. Розповіла, що з найменшим можна відвести душу, середущий любить вчитися і всюди ходить з книжкою, а старший займається з батьком фермерством, і, крім трактора і коней, йому вже нічого не цікаво. А до того ці діти жили в жахливих умовах. Батько постійно пив і бив їх, закривав у погребі. Матері хлопці теж були не потрібні. Тому їх позбавили батьківських прав. А зараз цих дітей люблять просто неймовірно, батьки навіть не розуміють, як жили без них раніше».

*****

За останніми даними, на обліку соціальних служб Івано-Франківської області перебувають 1427 дітей, які мають статус дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Ще 367 вважаються такими, що опинились у складних життєвих обставинах.

Фото Юрія Паливоди

Write A Comment