Акцент

Архів руйнує міфи. Що шукають франківці в «архівах смерті» СБУ

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Навесні виповнюється рік, як в Україні відкрили вільний доступ до архівів колись сумновідомої спецслужби, яка в різні часи мала різні назви — ЧК, НКВД, КГБ. У народі їх називають «архівами смерті». Які документи є на Прикарпатті, як і де шукати, та яку правду вже вдалося витягнути з минулого?

maxresdefault

Справа за справою

На Івано-Франківщині найбільше справ радянських репресивно-каральних органів, майже 19 тисяч, знаходяться в архіві обласної СБУ. За непримітними залізними дверима у підвалі відкривається вузенький коридорчик, а далі чималі кімнати повністю заставлені стелажами. На них — жовті від часу коробки «Дело №….».

Як каже прес-секретар СБУ Марія Римар, усі справи тут датуються періодом з 1939 по 1991 рік і згруповані за абеткою.

«Це кримінальні справи стосовно конкретних осіб за звинуваченнями, які за кримінальним кодексом були віднесені до компетенції органів державної безпеки, — пояснює вона. — Найбільше зацікавлення у науковців та істориків викликають, безперечно, справи періоду 1939-56 років, часу збройної боротьби УПА. Але є й чимало запитів від простих людей, які хочуть дізнатися, що сталося з їхніми рідними».

IMG_4843

Як часто питають?

«Та по-різному буває, — відповідає Римар. — Деколи цілий тиждень нікого, а деколи з самого понеділка до десятка запитів. От запит із соцполітики для присвоєння статусу ветерана ОУН-УПА, от «прошу надіслати копії наявних у справі  матеріалів про мого батька» і т.д. Є й такий варіант, що справи у нас може не бути. Бо частина з них, ті, де людей судили так звані «двійки» і «трійки», передали в обласний архів».

Сьогодні доступ до цих документів відкритий абсолютно всім. Аби познайомитися зі справою, потрібен лиш документ, що посвідчує особу, та заява. Тим, хто живе не у Франківську, в СБУ радять спочатку надіслати запит, чи є у них ця справа, а потім уже приїжджати. Вас відведуть в окрему кімнату і дадуть документи. Можна навіть робити собі копії.

IMG_4841

«Хочу додати, що в одному з нещодавніх інтерв’ю ми допустили помилку і сказали, що родичі жертв репресій можуть забирати особисті речі, долучені до справи в якості доказів, — зауважує Марія Римар. — Але за законом усі архівні документи, зокрема й речі, належать державі, тож забирати їх не можна».

Не зрадник!

Василь Тимків, член правління товариства «Меморіал», каже, що почав працювати з цими архівами ще з 2004 року.

«Шукаємо дані для історичних розвідок, а ще до нас звертається дуже багато людей, аби помогли їм знайти дані про родичів, — розказує він. — От не так давно звернулися родичі такого Михайла Сенька, з села Побережжя. Вони знали лиш ім’я і рік народження, та що був арештований. А зі справи видно, що у 1939 році він був заступником крайового провідника ОУН, тобто займав досить високу посаду, а ще займався організацією підпілля в самому Станіславові, у 1940 році був засуджений і страчений. Ми зараз хочемо підготувати про нього публікацію».

Тимків каже, що є у тому архіві і справа батька Степана Бандери — отця Андрія. Його так само заарештували у 1939-му, а потім розстріляли у Києві.

IMG_4842

«Знаєте, єдине, за що його судили, що був батьком Бандери, ніякої антирадянської діяльності за ним не знайшли», — додає дослідник.

Дуже пам’ятною для нього є справа Миколи Коржа, сотенного Сокола, з Грабівки. У рідному селі його роками вважали зрадником, бо коли він загинув, в нього знайшли список підпільників, які перед тим були знищені НКВД. Тож люди вирішили, що це він усіх здав.

«А коли відкрилася кримінальна справа по ньому, то виявилося, що це була провокація, його знищили і йому підсунули цей список. Ось так працювала система, — каже Тимків. — Даних про такі провокації там є дуже багато. Ще у 2004 році історик Володимир В’ятрович по цих документах написав працю, де йдеться, що на території нашої області станом на березень 1946 року діяло понад 60 груп енкаведистів, чисельністю більше 1000, які перевдягалися у форму УПА».

Важливість цих архівів у тому, переконаний Тимків, що вони не дають правді перетворитися на легенду. «Навіть якби було 100 свідків тієї події, вони відходять, все тане й забувається, а це документ, де чітко все зафіксовано».

Відкриті й ще відкритіші

В Україні, справа із розсекреченням цих документів почалася ще до проголошення Незалежності. 17 квітня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій». Згідно з ним, з 1991 по 2000 роки, було реабілітовані ті, хто потрапив у маховик репресій з 1917 по 1991-й. Страчені, засуджені, виселені, відправлені у психлікарні і т.д. «з мотивів політичного, соціального, класового, національного і релігійного характеру». Цей закон встановив соціальні пільги, на які мають право репресовані. І тоді для них відкрили доступ до архівів.

67A3ABA4-ECAD-4446-9F9B-082861058507_mw1024_s_n

Більш активно справа зрушила з місця після Помаренчевої революції. Так 2 жовтня 2008-го при Галузевому державному архіві СБУ навіть розпочав роботу Відкритий електронний архів (Інформаційно-довідковий зал). Архів почав видавати цілі цикли наукових книг і фільмів про репресованих.

В часи Януковича все затихло.

«Доступ був настільки обмежений, що коли ти читав справу, біля тебе стояв працівник архіву з листком формату А4, сам перегортав сторінки і закривав певні місця», — пригадує Василь Тимків.

Новий закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» прийняли 9 квітня 2015 року. Він скасував норму, за якою знайомитися зі справою могли лише репресовані або їхні родичі. В СБУ кажуть, у перспективі архівні справи повинні бути передані Інституту національної пам’яті.

А тепер щодо нюансів. Хоча архіви й відкриті, але і тут є свої винятки, за якими справу вам не покажуть. По-перше, самі репресовані мають право закрити доступ до своєї справи, але часу лишається мало — зробити це можна лише до 20 травня 2016 року. Обмежити доступ можуть і рідні репресованих, але тут це обмеження може стосуватися лише інформації щодо етнічного походження, політичних поглядів, віросповідання, стану здоров’я та статевого життя.

Закрити інформацію про себе не можуть лиш штатні та нештатні працівники НКВД — агенти, інформатори і т.д. Звісно, хто настукав на діда чи здав маму, яка носила їжу в ліс, цікавило б дуже багатьох. На жаль, в нашому обласному архіві цих справ просто немає. В СБУ пояснюють, що архіви нині у тому ж стані, в якому були у 1991 році, можуть хіба припустити, що ці справи були знищенні ще в радянські часи.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні