Початок ХХ століття ознаменувався потужним спалахом терору. В Росії регулярно підривали міністрів, в Італії та Португалії терористи знищили своїх королів, навіть у близькому Львові нахаба-студент застрелив цісарського намісника.
Провінційний Станиславів теж не пас задніх у царині тероризму, пише Репортер.
У щоденнику ректора станиславівської семінарії Єремії Ломницького під 10 жовтня 1911 року записано таке: «Страшний нині стався випадок! П’яний і розжалісний о. Павло Камінський впав до Преосвященного з цизориком в намірі убити Єпископа. За тим і з того приводу розшаліли в своїй злобі наші і польські часописи».
Бійка перед палацом
Тогочасні газети дають детальний опис «теракту». Того дня у Станиславові відбувалась нарада духовенства «в справі організації християнської суспільної партії». Серед запрошених був священик Павло Камінський, який прибув напередодні і зупинився у готелі «Центральний» (потім – «Червона Зірка»). Ранком, 10 жовтня, священик покликав власника готелю пана Кесслера та заявив: «Хочу пити!». Той відповів, що ресторан міститься внизу. Камінський спустився, випив горілки, після чого… заїхав у чоло Кесслеру та вийшов на вулицю.
Перед вічем він завітав у цукерню на Сапіжинській, біля реальної школи. Там скаржився іншим отцям на єпископа Хомишина, який, мовляв, призначив його на погану посаду. Всі зауважили, що був він дуже нервовий. Священики намагалися його заспокоїти, але марно – Камінський голосно вигукнув: «Ті драби не бояться нічого, лише скандалу!».
Після зібрання отець Павло рішуче направився до палацу єпископа на вулиці Липовій. Біля особняка стояли священики Яблонський і Дуткевич, які щойно вийшли з аудієнції. Побачивши їх, Камінський заволав на всю вулицю: «Вб’ю собаку – заріжу Хомишина! Ти знищив мої діти!». У руці він тримав цизорик – перочинний ніж.
Коли отці побачили, що дядечко не в дусі намагається пройти в єпископські палати, вони спробували йому перешкодити. Але скромний священик раптом продемонстрував навики бувалого спецназівця. Одним ривком Камінський відкинув Дуткевича на інший бік вулиці, а Яблонському викрутив руку. Останній почав кликати на допомогу: «Вар’ят! Рятуйте! Він хоче вбити єпископа!».
Однак перехожі й навіть капрал поліції, який прогулювався неподалік, не втручалися, вважаючи, що священики з’ясовують стосунки. Газета «Діло» подала цю сцену так: «Один із заткненим ножем в руці рвався наперед з криком: «Пускай, най я того лотра заріжу!», а при тім вигукував на адресу єпископа Хомишина не надаючіся до повторення епітети і бив ножем по руці і конав ногами притримуючого його другого священика. По довший шарпанині, в котрій придержуючий одержав кілька покалічень в руку, придержуваний вирвався і впав до єпископської палати».
Як не Хомишина, то себе!
Давши добрячого копняка лакею, Камінський кинувся до зали для аудієнцій. Він з розбігу таранив двері та, ввалившись у кімнату, не втримав рівновагу і впав. Переляканий Хомишин завмер на місці. Майже одразу за «терористом» у приміщення забігли лакей, камердинер, капрал поліції та отці Дуткевич і Яблонський. Останній схопив єпископа за плечі та заштовхнув у суміжну кімнату, де владика зачинився на ключ.
Побачивши, що його ворог зник, Камінський крикнув: «Як не Хомишина, то себе заріжу!» і встромив у себе ножик. Газета «Кур’єр Станіславовський» пише, що він запхав його в область серця, а львівське «Діло» – «у правий бік, коло черевної опони».
Стікаючого кров’ю священика перенесли до консисторської канцелярії. Всю дорогу він бурмотів: «Хомишин, ти мене зарізав, ти мене забив, ти мої діти забив!». Незабаром до канцелярії прибули доктор Ріттер і рідний брат нападника – професор місцевої гімназії. Останній накинувся на отця Бровкова з обвинуваченнями: «Ви, драби, його добили! Нехай вас Бог скарає!».
Потім пораненого відвезли до цивільного шпиталю, де надали медичну допомогу. Дорогою Камінський укусив поліцейського за руку.
Місце або смерть
Які причини спонукали священика піти різати свого єпископа? Для з’ясування цього треба ознайомитися із життєвим шляхом фігуранта. Павло Камінський народився у 1869 року і був сином греко-католицького священика. Його мати походила з відомої родини Барвінських. Після закінчення львівської семінарії висвячений на священика у 1896 році, однак з того часу так і не отримав парохії. Служив помічником у Ляхіцях, Богородчанах і Посічі. Мав схильність до горілки й карт, про що хтось накатав єпископу анонімку. Обвинувачення були сильно перебільшені, тож Камінський написав владиці дуже різкого листа, що поклало початок їхньої ворожнечі.
У 1905 році від тифу померла його дружина, залишивши чоловіка з трьома малими дітьми. Постійно потребував грошей, адже посада помічника священика погано оплачувалась. Двома роками пізніше мав необережність поскаржитись перед знайомими на Хомишина у різких висловах, про що єпископа негайно повідомили. Камінський на колінах просив вибачення і отримав відповідь, що єпископ його прощає, але не забуде.
Після кількох пертурбацій отець Павло опинився у Русові. Ніби зав’язав з алкоголем і картами. Коли русівська парафія звільнилась, просив владику поставити його туди. Але єпископ відмовив. Мало того, переніс Камінського «сотрудником» до села Залуччя над Прутом. Це було справжньою катастрофою! У Русові Камінський мав господарку, двоє дітей ходили до школи, яка обходилась у 70 ринських злотих. А зарплата на новому місті становила лише 25.
Священик записався до владики на аудієнцію, де благав ласки й милосердя, втім Хомишин різко обірвав його: «Я тобі дітей не робив. Твої діти мене не обходять!».
У день замаху рідний брат Камінського також клопотав за нього перед єпископом, однак без результату. Доведений до відчаю багатодітний батько «зірвався з катушок» і понеслося…
Майже хеппі-енд
Хомишину скандал був не потрібний і він зробив усе, аби його зам’яти. Тієї ж ночі Камінського відправили до львівського шпиталю, однак там рану визнали нескладною і постраждалого забрали на лікування родичі. Однак незабаром він мусив пройти обстеження у Кульпаркові – психіатричній лікарні. Згадали, що його тато перед смертю збожеволів, а рідний брат наклав на себе руки. Проте, зробити вар’ята з Камінського не вийшло. Лікарі констатували в нього нервовий зрив, однак загалом психічне здоров’я пацієнта відповідало нормі.
Єпископ Хомишин публічно пробачив нападника й запевнив, що жодних дисциплінарних чи судових кроків робити не буде.
Пробачення пробаченням, але мати такого підлеглого владика не хотів та й боявся. Тому незабаром Камінського перевели до Львівської архієпархії. Він помер 21 березня 1939 року в селі Баюнин Кам’янка-Бузького району.
