Юрій Андрухович: Поезія все ще реанімує потребу в мові

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.

Це непросте запитання мені щойно поставили в Берліні. Леґендарний берлінський literaturwerkstatt готується відзначати власне 25-річчя і запустив тематичне опитування. Щоправда, тільки серед поетів. Цікаво, як відповідали б на нього непоети.

Тим часом я відповідаю за себе. Що може поезія? В часи гібридної війни та перманентних терактів — боюся, що не так вже й багато. У сенсі — не так багато, щоб цю війну й ці теракти зупинити. Ні, не зупинить.

Утім поезія все ще може продовжити життя мові. І мовам. Вони, як і люди, смертні. Вони з’являються і зникають. Шумерською, еллінською, фінікійською, латинською, як і мовою майя, колись користувалися мільйони. Нині ж деякими з них навіть одиниці не користуються.

Великий Іздрик писав, що існування мови само по собі є рудиментарним. Як система комунікаційних знаків мова дедалі більше робиться зайвою. Навіщо слова і речення, коли є меми і теґи? Мова розпадається і редукується, зводиться до мінімальних інформаційних одиниць.

І тільки поезія все ще реанімує потребу в мові. Поезія виводить мову із сірої зони утилітарності і робить її самоцінною. Невідомо для чого, але чомусь це так. Мова перестає бути засобом і стає метою.

Й аж тоді відчуваєш: поезія може сказати більше, ніж дозволяє мова з усіма її словами.

Й ось вам приклад. Це трапилося щойно в Берліні.

Я люблю Берлін — і не тільки тому, що мені в ньому добре ведеться. Я люблю Берлін передусім тому, що це по-справжньому кольорове людське збіговисько з робітників, урядників, студентів, безробітних, турецьких і російських міґрантів, польських сантехніків, китайських і тайських кулінарів, а також безлічі інших людей, що їх нарівні зі згаданими можна вважати справжніми берлінцями. Здається, в Берліні значно більше простору для відшукування власної ніші, аніж у будь-якому іншому німецькому місті. Берлін притягує всіх. Звісно, я не можу уявити його без письменників, яких тут сьогодні чи не найбільше на квадратний кілометр. Як не можу уявити його без фріків — традиційних берлінських блазнів, що тут і там демонструють, які вони вільні громадяни вільного міста.

Минулої п’ятниці я навідав своїх приятелів — подружню пару з Польщі, він безробітний письменник, вона завжди і всюди поруч, заробляє на життя для обох. Ми давно не бачилися, тож проговорили за пляшкою до пізньої ночі. Як правило, ми дискутуємо про суттєве: реінкарнація, психоаналіз, проблеми алкоголізму і вади демократії. Цього разу мій приятель був особливо дошкульним. Він докладно перелічив мені всі найбільші катастрофи останніх тижнів — розбиті літаки, затонулі кораблі, всі пожежі, лавини і повені, всі тектонічні зсуви, всі вибухи в метро і супермаркетах, а також усі чергові спалахи пташиного грипу і ксенофобії. На завершення вечора я почув від нього, що у світі 5 тисяч людей щодня помирає від голоду. Щиро кажучи, коли я о пів на першу ночі вирушав назад додому, мені вже нічого не хотілося. Цей світ жахливий, думав я на шляху до метро, до того ж його аж розпирає від смертельних загроз.

Мої друзі живуть у Панкові, а я зупинився в Шарлоттенбурзі. Це досить велика відстань, дорогою можна думати або читати. Або розглядати інших пасажирів. Так я й робив. Тобто трохи думав, а трохи розглядав. Пасажирів було о цій порі небагато, але всі несли на собі печать утоми й самотності. Їхні обличчя були блідими, наче в арлекінів. Складалося враження, що їх усі на світі покинули і вони продовжують існувати лише за інерцією. Фактично їм уже не було куди їхати. Добре, що хоч метро функціонує майже цілодобово. Цікаво, що вони тим часом думали про мене?

На Александерплятц я перейшов з метро на ес-бан. Останні панки все ще лежали в переході, кутаючи в лахміття себе і своїх собак. Вони проводили мене цілком порожніми поглядами без жодної іскри. І дійсно — я вкотре не мав при собі достатньо дрібних, а всі кіоски було чогось позачинювано.

На Гакешер Маркт до вагону зайшов божевільний, який голосно сварився сам із собою незрозумілою мені мовою. Він кидав собі якісь нищівні звинувачення і все більше й більше розпалювався. Його крики заважали мені зосередитися на думках про соціальну справедливість.

На Фрідріхштрасе зайшли хлопець і дівчина, вони сіли навпроти мене. Обоє були височезні, юні і страшенно худі. Вони слухали музику з одного плеєра і мовчали. При цьому вони аж втислися одне в одного, кожне зі своєю половиною музики, зі своїм навушником, і були при цьому такі тонкі й такі невагомі, що я відкинув будь-які сумніви: це кохання. Вони проживуть разом щасливе довге життя і помруть в один день.