Майже через два роки після Іловайської трагедії старший солдат батальйону “Донбас” Володимир Максимів із Калуша розповів подробиці того, як українські сили опинилися в оточенні та якою ціною намагалися звідти вийти, повідомляє сайт 24.
18-19 серпня 2014 року українські бійці звільнили більшу частину Іловайська. Більше тижня вони утримували свої позиції. Після запеклих боїв бійці сил АТО потрапили в оточення. Російські військові обстріляли коридор, яким за домовленістю мали виходити українські сили.
За даними військової прокуратури, під час боїв за Іловайськ загинули 366 українських військових, 249 були поранені, 128 – опинилися у полоні. Ще 158 вважаються зниклими безвісти. За даними парламентської тимчасової слідчої комісії, загальні втрати українських військ сягнули тисячі осіб. Батальйон “Донбас”, за словами начальника штабу підрозділу, втратив 89 бійців.
Старший солдат батальйону “Донбас” Володимир Максимів (позивний “Макс”) до лав батальйону прийшов чи не одразу після його створення. Брав участь майже у всіх операціях підрозділу. Майже всі з членів його групи загинули під час спроб вийти з оточення під Іловайськом. Шість разів був поранений. Був взятий у полон, але зміг звідти втекти. Зараз служить у бригаді швидкого реагування Національної гвардії України.
Він розповів подробиці того, як українські сили опинилися в оточенні та якою ціною намагалися звідти вийти.
”Іловайськ ділить залізна дорога. Всі малоповерхівки – це наші позиції, з другої сторони, де були багатоповерхові будинки, там вже були сєпари – вони були всюди, але основні їхні позиції розташовувалися на протилежній стороні. Ми розставили позиції, перекрили всі підступи і основні перехрестя, які вели до школи, хлопці вкопалися, кожна позиція мала свій сектор стрільби. Отак ми тримали пів-Іловайська близько тижня.
Перші дні три там було взагалі чудово. Щось прилітало, але так, ніпрощо. Розслабуха була, але та розслабуха кожен день когось ранила або забирала. Потім вже почав прилітати дуже великий калібр. Міномети гатили так, що вони за один день спалили майже все село поруч з нашими позиціями. Кожна друга хата горіла. 24 числа – весь день нас поливали. І “Градами”, і всім, чим хочеш. Потім почав приїжджати танчик. Ми багато за ним бігали. Покійний Ред просив, щоб я його провів на позицію з якої було б зручно поцілити і щоб це було ефективно. Раз в нього навіть попали, але відрикошетилось”, — каже боєць.
”В Іловайську – бої. Кожен день була стрільба. Хтось в тебе стріляє. Ти в когось стріляєш. Дуже часто до сєпарів виходили. Вони до нас часто ходили. Перестрілювались, кричали один в одного. І “Аллах акбар”, і “Ахмет, выходи”, і все що хочеш. Дійшло до того, що ми вже перекрикувалися. Там було село Зелене таке, ми і туди ходили. Одну ніч навіть ночували там. Йшли по посадці, бачили людей, танки. Ми не стріляли, бо просто не вижили би після того. Найшли таку дровітню, заховались там і сиділи. Чули, як люди говорять. І говірка у них уже ближча до російської була. Не наше “Г”, а більш жорстке таке. Двох з автоматами якось наші хлопці зловили. Привезли, зброю позабирали і в “яму” їх. Вони нам кажуть: “Да мы свои, свои!”. Питаємо, які свої і чуємо: “Так, русские же!”, — пригадав він.
За тиждень, каже Володимир Максимів, війна стає звичайною роботою. Спочатку хочеться мирного життя. А перед завданням — дикий страх. Іноді ноги просто не йдуть. Страх сковує.
”Перед тим, як зібратися на завдання, ми собі гнати старались, аби страх перебороти. Включали на телефоні якусь пісню і танцювали, співали. Перед кожним виїздом було страшно, аж мандраж. Але страх іде наперед. Бо коли починаєш працювати на завданні – взагалі нічого не відчуваєш. В Іловайську страх зник взагалі. Людям в очі дивишся – там вже нічого немає. Сміялись вже з чого-небудь. Знаєте, як побачити, що людина вже навоювалась? Іскра в очах гасне. На тебе дивиться, але ніби не бачить. В очах нічого нема – ні інтересу, ні бажань, ні життя. Взагалі нічого – пустота”, — акцентує калушанин.
”Там дійсно війна була. Брудна, без їжі, без води. Хоча ми могли там ще сидіти. Але координації не було. Ні світла, ні людей, нічого взагалі. Я після Іловайська, коли в Дніпропетровськ в лікарню їхав і перший раз побачив електричне світло – заплакав”, — відверто ділиться віськовий.
”Після тижня того всього зірвало кришу всім. Ми біля одної розбитої хати знайшли маску Спайдермена, крильця феї якоїсь, паличка чарівна, тапочки рожеві… Отак ми троє переодяглись. Я вилазив на бетонний забор у масці Спайдермена, танк виїжджав і в нас стріляв, а я вже просто павутинками в нього кидав. Той, що був фея, бігав і заклинав той танчик. А то був хлопчина такий, не маленький, грубенький, в нього навіть позивний був Броня. Танк виїжджає – ти йому вже нічого не зробиш. От він бігав з крильцями, паличкою його заклинав. Кулеметник з позивним Бані, професіонал у своїй справі, два метри справжнього, щирого чоловіка, після жарких вилазок знімав берці і ходив у розових капцях, що були на декілька розмірів менші. Дах рвало так, що капєц. У мене та маска Спайдермена так і лишилась, я з нею з полону вийшов”, — додав він
За словами Володимира, бійці батальйону “Донбас” змінили позиції, за наказом, хоча там можна було тримати оборону. Потім почався знову наступ сепаратистів. Були дуже близько. Уже опорний пункт, який зі школи навіть видно було, почали обстрілювати. Українські віськові все відбили. Вночі була нарада. На ранок сформували колону. Ніхто не стріляв. Жодного міномета. Позбирали живу техніку, яка там залишилась. Вистроїли колону. Домовились виїжджати, адже пообіцяли, що випустять. Виїхали з Іловайська просто. Без жодної стрільби.
”Зустрілися з військовими, з батальйоном “Дніпро”. Тут чомусь колона поділилася на дві частини. Ми поїхали в одну сторону, друга частина – в іншу. Чому так – досі не розумію. Хтось там вже зараз пояснює, що виїздити двома дорогами було стратегічно правильно – бо якась одна та й виживе. Але там у нас така моща була – могли прорвати, що хочеш. Просто треба було нормально спланувати. Поїхати не дорогою, а полем. Все було би зовсім інакше”, — акцентує боєць.
”Була ще одна нарада. У мене були три рації, я слухав всі переговори: і військових, і наші, і їхні. Всі. Ми теж трошки працювали. Вже коли я їхав в машині, зрозумів, що їдемо не туди. Хотів щось зробити, придумати. Але вже настільки важко було, важко коли ти в званні солдата пояснюєш полковникам, генералам, що так не правильно. Навіть не важко – байдуже. Чи не байдуже…. Не знаю, як це пояснити. Але вже просто сидів і думав, хай буде, що буде. Можливо, все вже просто набридло. Була віра в те, що вони все ж таки домовились.
У мене був товариш, позивний Восьмий. Ми так здружилися з перших днів у Петрівцях, що до його смерті були разом кожен день. Хто би куди не йшов. Один єдиний раз ми не були разом, коли я поїхав у Київ, а він – в іншому напрямку, ну, от так ми розігнались. І коли він загинув, ми теж не були разом. У нас не було розбіжностей, не було конфліктів. Була одна мета. У всій нашій групі було розуміння ситуації, де кожен мав слово кожен мав думку, і всі були праві. Перед виїздом, нас же багато було – наша група, і ще наш взвод людей, ми в дві машини погрузились. Ми зі своєю групою завжди разом їхали, ніколи не розділялись. Тут я раптом опинився окремо, старшим у другій машині.
Я тоді з Восьмим посварився, що ми не в одній машині їдемо. Він сказав, аби я брав бійців і ними командував. Восьмий старшим в першій машині поїхав. Ніби все логічно. Але ми сварились. До того такого ніколи не було. Це був останній раз, коли я з ним поговорив. Хоча ні, останній раз був потім, коли ми зупинилися – він до нашої машини у вікно заліз і сказав: “Прорвемся, братуха!”, — пригадує він.
”Колона розділилась. Ми виїхали і зупинились. По нас міномет почав працювати. Крик: “По машинах! Повний вперед!”. І – кіпіш. На дорозі один одного починають переганяти. Ми дуже багато людей з собою везли. Спереду їхали чотири танки. Потім – МТ-ЛБеха з пушкою, ще одна МТ-ЛБ, потім пожежна машина, потім – мій КрАЗ. Ну і за нами вже всі решта. Вони чотири танки пропустили, а потім пряме попадання в МТ-ЛБеху цю. ПТУР розривається. Ми виїжджаємо на дорогу. Починається обстріл. Все завмирає. Картинка – майже як в фільмі “Трансформери”. Все горить. Уламки техніки розлітаються. Всі кричать. Люди палаючі бігають. Словом – кіно. Їдемо по дорозі, все взривається. Всі відстрілюються. Покійний Ред виліз на пожарку і з РПГ на ходу стріляє. Вже видно танки. По нас стріляють з СПГ, ЗУ-шки. Всі ці ракети, ПТУРи літають.
Ми їдем. Дорога просто перед нами пропадає. Водій каже: “Командир, що робити? Боженька, поможи виїхати! Боженька, поможи вивезти людей!”. Я повертаюсь направо до Тара, а він вже лежить і не рухається, опустивши голову. Думав – помер, але він вижив, його поранило. Наша “пожарка” трохи ліворуч звернула, ми за нею поїхали. Вони спішились всі. Я сказав водію, аби він не зупинявся, їхав до хати, аби ми біля неї вийшли. Ми обігнали пожарку. Вони побачили, що ми далі поїхали і теж до машини повернулись. Тут мені прилетіло у голову. Я аж через водія вилетів. Пропав на кілька хвилин взагалі. Коли роздуплився – стрільба кругом. Одним оком не бачу. Пальцями відчуваю, що ніби око є, але не бачу. В ліву руку мені теж попало – вона не працювала. Побачив медика, Фокса, підповз до нього, він, посміхаючись, сказав: “Та то царапина, все буде добре”. Перемотав мені голову, залив ліками”.
”Танки кругом їздять стріляють. У нашому КрАЗі двоє вбитих. Я повзу, шукаю рацію. Бо ж ні зброї не маю, нічого – все полишалось. Заліз в КрАЗ, забрав чийсь автомат. Йду до ранених. Зібрав до кучі своїх. Почав трохи керувати, показувати де ранених збирати. Починаю по рації свою групу шукати, яка у першій машині їхала. Викликаю їх – а у відповідь тиша. Бачу, кругом всі на мене дивляться, ніхто нічого не говорить. Хто так лежить, хто ранений. Трохи віддихався, побіг вверх, подивитися, що там за обстановка. Там – танк. Його заклинило. Він чи не міг стріляти, чи не хотів стріляти. Ми по ньому з автомата стріляли, порозбивали там все. Взяли п’ять полонених. Чотири танкіста і один десантник. Росіяни. Молоді пацани. Срочники.
Я тоді своїх у рацію не докликався, пішов наверх. Побачив їхню машину. У ній все погано було. Я ще тоді зрозумів, що всі загинули, але сподівався, що вони повтікали, просто рації в машині лишили. Іду туди – а мені по дорозі вже всі співчувають. І я офігів. Прийшов туди, подивився. У машині тільки Восьмого одного упізнати можна було. Решта – угольки зовсім. А від декого навіть сліду не було. Я їх навіть витягти не зміг, руки опустив і пішов. Не міг повірити. Пішов іншим допомагати. Хлопці вже їх там у простирадла позамотували, у спальники позакручували, поскладали. Я інші тіла носив”.
”Там потім все було: хтось п’яний ходив, хтось ішов здаватися. Я ніс товариша раненого, йому ще з Іловайська “Град” прилетів. Думав його в погреб покласти. А в погребі цілий підрозділ сидить. Я їм кажу аби виходили, бо поранених треба занести, а вони сидять і на мене дивляться. Кричав на них. Вони на мене зі зброєю вставали. Я сказав, що за хатою безпечно, то най туди ідуть, нам поранених сюди треба занести. То вони коли про безпечне почули – то туди перебігли. Ранених у підвал все ж поклали.
Я десь доки не стемніло бігав. Артою ми наводились. Спілкувались з усіма, ледь не з президентом. Мене з’єднали з кимось із заступників Міністра. Представився. Пояснив йому ситуацію: 30% людей загинули, ще 30% поранені, із тих, хто лишився – ще 50% морально знищені. Техніки немає, все згоріло. Питаю, що нам далі робити. Знаєте, що він мені відповів? Він спитав: “А ви де?”. Фігня повна творилась. Нічого не зрозуміло – ні де зелений коридор, ні де він закінчується. По рації виходимо на сєпарів, кажемо, що у нас коридор, ми ж не стрілялись, ми просто їхали, а ви нас розстріляли”.
”Вже зрозуміли, що треба якось тікати. Толпою не попремо. Лишити ранених з одної сторони нормально, з іншої – взагалі не нормально. Ну, як лишиш своїх друзів? Але лишатися по-любому не можемо. Зібрали групу. Домовилися з росіянами, щоби наші медики перев’язували їхніх поранених (у них поранених була тьма, а медиків не було взагалі), вони за то пообіцяли нам віддати наших поранених і передати з Червоним Хрестом до наших. Тому ми за них уже не переживали.
Сіли в окоп, перетягли туди всю зброю, яку мали. Вирішили, що будемо відбиватися. Якийсь там полон чи ще щось – я собі такого навіть не уявляв тоді. Зустрів ще знайомих хлопців із 3-го полка. Вони мені сказали, що раптом що – піду з ними, їх по-любому міняють. Я навіть переживати перестав. З татом попрощався, карточки з телефону витяг, телефон спалив. Все попалив. Лишився в тому окопі. Холодно дуже вночі було. Вранці коли прокинувся – навколо вже тупо росіяни ходять між нашими. Наші уже без зброї. На мене одразу купу стволів наставили, підняли, сказали іти. Я навіть не сперечався.
Російський офіцер дав слово, що нас всіх із раненими виведуть по зеленому коридору. Наші частково повірили. Ми до кінця чекали. Потім по нас почали мінометом стріляти – показали: якщо ви зараз всі не вийдете – ми вас просто накриєм і все. Ми пішли. Коли вели полем – вели повз їхню артилерію, я нарахував 14 одиниць техніки, яка стріляє любими снарядами від 80 до 120 калібру. Все, нас вивели на поле, обшукали. І повели. Я так зрозумів, що вони сліди плутали, бо вели чигирям, хоча можна було і по прямій. Нас там 200-250 чоловік йшло, як в концлагері на етапі. У них БМД-шки були – по одній збоку, спереду і ззаду нашої колони. Привели. Посадили на поле. Куча охорони. Нас шість чоловік в купку сіли, накрилися одним спальником”.
”На ранок вже всіх по кавуни відпускали навіть. Я пішов по кавуни – і пішов. Далеко зайшов, вже не видно нікого було. Подумав: “Блін, це ж можна піти звідси геть”. Подумав, що вернуся по хлопців, заберу їх і підемо геть. Вернувся, але вже ніхто не хотів нікуди йти. Всі вже навоювались. Тут нас пошикували у дві колони. Батальйон “Донбас” в одну сторону, а поранених і всіх інших – в другу. Я не хотів іти, хотів лишатися зі своїми пацанами. Вони мені казали, аби я йшов в іншу колону, бо в мене ж голова перемотана, інші поранення є, та й на великій землі більше можливостей щось зробити. Отак ідеш і не знаєш, що робиш – чи то поранених ведуть розстрілювати, чи донбасівців. Розумієш, що ти вже цих людей в останній раз бачиш. Чи вони тебе в останній раз бачать. Просто мовчки отаке розуміння іде.
Оця колона з пораненими дуже розтягнулась. Метрів на 800 може. Йшли по двоє, по троє. Я зліз з броні, яка їхала ззаду із 200-тими пішов всередину колони. От ми кукурудзу об’їжджали, там поворот до дороги був. Я просто забіг туди, в соняшник. Ліг і лежав. Метрів п’ять відійшов. Я їх бачив чудово. Мені здалося, що той, хто їхав на КрАЗі, мене теж побачив, бо дивився просто на мене. Але вони проїхали. Потім виїхали на дорогу. Я там просидів десь пів дня. Потім – йшов. Потім побачив колону Червоного хреста. Дорога іде зверху, соняшники, за соняшниками – хати, ну, якесь село попри дорогу. Далі озеро, за озером гора”.
”Я згадав це місце, бо ми там купались перед заходом в Іловайськ. Так тому тішився, бо вже знав куди іти. Думав, що в якусь хату попрошусь. Тут повз проїхала величезна колона Червоного хреста, але в сторону Донецька. Проїхала далі, розвернулася. Ще на КамАзі підвезли полонених поранених. Я так зрозумів – наших. Передали їм. Під шумок перебіг кілька дворів, підійшов, ніби я води ходив попити. Побачив знайоме обличчя, підійшов, запитав: “Додому?”. Він сказав: “Да”. Я сів в машину. Ні з ким не говорив, мовчки. Коли на КПП питали звідки я, включав повного окуня, казав, що з якоїсь там територіальної оборони.
По дорозі заблукали. Вже стемніло. Ніхто не знав куди їхати. Десь нас ще пересадили. Я сказав зупинитися біля міліцейського відділку, там світло було. Побіг туди, постукав, попросив телефон подзвонити. Дали телефон, я свою карточку вставив, подзвонив баті, попросив, аби він мені дав чийсь номер. Передзвонив туди. Там спитали, де ми є. Назвав відділок, не пам’ятаю вже як він називався, мені сказали: “Це сєпарське місто, не появляйтесь там”. І отак з тим телефоном перебіг до парку, ліг у ньому і чекав поки приїдуть наші хлопці. За годинки три вони приїхали.
Я відразу почав все малювати, писати, хто де стоїть. По пам’яті написав десь 60 чоловік загиблих. Хто, де, що як. Своїх одразу всіх поіменно записав. Решту – ми вже разом відновлювали, кого де бачив, хто де згорів. Коли приїхав в Київ, вже знав, що ту колону в полон повели. Так закінчився Іловайськ”.
”Після Дебальцевого зрозумів, що більше не піду служити. Тому що все продано, погоджено, домовлено. Для людини, яка втратила там всіх чути про якісь санкції і домовленості – це смішно. На всій цій хвилі, навіть не думав, що взагалі повернусь на службу. Але повернувся. На гражданці не можу. Що мені робити зараз? На когось працювати? Смішно. Мені сказали, що будемо робити бригаду швидкого реагування НГУ. Робити такою, якою має бути армія. І я повірив.
Є багато теорій змови. Я думаю, що просто так співпало. Ідея взяти Іловайськ – була дуже сильна. Ми могли обрізати Донецьк. Але сюди приїхали російські війська. Росія сказала “Воу-воу-воу! Ви що робите?”. Подзвонили нашим генералам. Ті відповіли: “Вже все. Уже нічого не робим”. А потім подумали, що там же добровольців купа – то вирішили всіх туди, аби всіх разом накрити.
Кожен жив собі своїм життям до того. У кожного – своя історія. У кожного вона як хороша, так і не хороша. Є безумовно хороші люди. Ті, які загинули. Вони неймовірні люди. Справжні. У нас в нашій групі стосунки були такі… Це було більше ніж дружба чи братерство. Ти просто впевнений в людях. Не було сенсу обманювати. Ми пройшли все разом, пліч о пліч. Навіть ті люди, які згодом виявилися повністю гнилими – їх на цьому світлому фоні навіть видно не було. Якби мої друзі були живі – вони би багато розказали. Не я би розказував за всіх. А вони всі розказували про все. Ви запишіть їхні позивні. Бо при них треба говорити. Восьмий. Тур. Ред. Ахім. Бірюк. Бані. Портос. Банг. Актор. Броня. Браво. Фокс. Ест. Франко. Бізон. Студент. Монгол. Самолет. Шульц. Скіф. Улибка. Колдун. Карат. Котик. Ведмідь. Вдв. Дядя Ваня. Руха. Кейн. Контра. Віва. Варг. Орест. Сич. Вован. Усач. І ще багато їх є. На жаль, ніхто не буде читати великий список…”
Comments are closed.