Пропонуємо свіжу публікацію Софії Андрухович на порталі Збруч. Вона – українська письменниця, перекладачка й публіцистка, а також донька франківського письменника Юрія Андруховича.
Варшава мені від самого початку видалась м’яким містом. Перше слово, яке спадає на думку, коли я думаю про Варшаву чи коли йду її вулицями, гуляю парками або уздовж Вісли, — «м’який». Це дивно, бо м’якість зовсім не асоціюється зі столицею. Столиці зазвичай жорсткі, дискомфортні, галасливі, смикані. А Варшава — потерта, м’яка і шершава. Мало не наполовину знищена після війни, вона ніби позбулась значної частини пихи й законсервованості, притаманних містам з добре збереженими пам’ятками архітектури, ніби жінка дев’ятнадцятого століття, яка у двадцятому раптом вилізла з корсета і виявила, як можна дихати на повні груди, або жертва катастрофи, якій зняли гіпс із понівеченого тіла і вона навчилась ходити на заново складених кінцівках.
Раптом, перетинаючи складне перехрестя між торговельним центром і висотними будинками, ступаєш на тонку смужку, викладену особливими каменями: межу колишнього ґетто. Колись тут височів мур і пантрували охоронці зі зброєю. І ось за кілька хвилин після того, як ти про це довідуєшся і думаєш, що тепер на тому місці залишилось тільки повітря, буденне ніщо, — бачиш віддзеркалене відображення, викривлене й послаблене часом. Поруч із межею колишнього ґетто, навколо обвитої плющем огорожі банку гуде хмара ос, і солідні люди в костюмах раптом налякано смикаються і смішно стрибають, втікаючи, а охоронці зі зброєю чітко і по-військовому формулюють тривожну інформацію у свої рації.
Зупиняється трамвай. Погляди пасажирів звернені на літню жінку з клунками, яка добре поставленим голосом виголошує гнівну тираду.
Тоді, коли тут було ґетто, трамвай проминав цю частину маршруту без жодних зупинок. Мешканці «звичайної» Варшави дивились крізь шиби на те, як виглядало існування людей за мурами, зустрічались із ними поглядами. Ті, що сиділи в залізній рухомій коробці, — володіли відносною свободою, ті, що як укопані завмирали посеред вулиці, з великою імовірністю, були вже приречені.
Через те, що більш як тридцять відсотків старої Варшави було зруйновано, порівняно з іншими містами цієї частини світу менша кількість мешканців тут займає чужі будинки, просякнуті трагедією. Будинки, що зводились зовсім іншими людьми для спокійного життя, яке ніколи не настало. Хоча й невідомо, чи цей факт якось впливає на рівень «м’якості» міста.
Одного дня я їздила у справах до Прушкова — хоч і не до перехідного нацистського табору, влаштованого на території колишнього закладу для ремонту потягів. Цей табір ми просто минали дорогою, мені звернули увагу на пам’ятний напис на мурі, а потім — на складні дорожні розв’язки, вибудувані до Євро-2012.
Там, у Прушкові, я потрапила до кам’яниці, збудованої на початку 30-х років певною єврейською родиною: на першому поверсі — власне просторе помешкання, на інших поверхах — помешкання для квартирантів. Зелена околиця, всі потрібні храми навколо, чудова інвестиція в майбутнє.
Господар із гордістю показував мені ковані перила і елементи оздоби в під’їзді, просякнутому, за класикою жанру, ядучим аміачним запахом котячої сечі. Цей чоловік належить якраз до тих небагатьох, котрі усвідомлюють історію будинку, де живуть.
Добротна кам’яниця привабила німецьких офіцерів. Господар показав мені великий мідний дзвоник в центрі дверей із виґравіюваним німецькою написом: «Прошу дзвонити». Котрийсь військовий намагався відтворити собі подобу рідного домашнього затишку: мідний дзвоник, як удома, горнятко, ложечки, фотокартка батьків у рамі. Він повертався до цього прушковського помешкання, втомлений і роздратований після виконання своїх громадянських обов’язків, і зиркнувши на мідний дзвоник на дверях, почувався трохи краще. До ніг йому терлась місцева кицька, муркочучи. Мені подумалось, що тільки якась розгалужена котяча родина могла безперешкодно залишитись тут, у цих стінах, і дотривати навіть дотепер.
Сама Варшава асоцієються мені не з архітектурою. Не з колоною Зиґмунта, не з відбудованою Старувкою, не зі сталінськими монументальними спорудами поруч із Центральним вокзалом, і не з розкішними павичами у парку Королівські Лазєнкі. А з вологим теплом п’ятничного вечора на залюдненій набережній Вісли. Заасфальтована смуга і кількаярусна дамба вщерть заповнені молодими людьми. Хтось святкує тут свій день народження і приймає букети квітів, хтось прийшов подивитись на мости і хмари, але більшість розмовляє. Сотні розмов одночасно, сотні тем різного рівня складності. Людські голоси над Віслою складають частину атмосфери.
Я зібрала цілу колекцію підслуханих випадкових розмов і підглянутих ситуацій. Мені здається, люди тут взаємодіють між собою трохи інакше: більше відкритих прямих поглядів, більше спонтанних контактів. Неодноразово я ставала свідком таких принагідних бесід в купе потяга, якими міг би пишатись який-небудь круглий стіл: з екскурсами в історію і філософію, з рефлексіями і викладеннями власних суб’єктивних теорій, з вилаштуваними арґументами, з насолодою від власної жестикуляції і тембру. Одного разу всі подорожні по черзі фотографували неймовірний захід сонця і обговорювали відтінки неба: чи такі вони, як у голландських майстрів. Іншого разу я спостерігала за бесідою бездомного чоловіка і двох працівників готелю в білих сорочках, які вийшли на перекур, — трійця ділилась тонкощами садового мистецтва. А ще якось мені довелось розмовляти з письменницею, авторкою дитячої книжки про переселенців з Донбасу, написаної на підставі справжньої історії справжньої родини. Повз нас ішов перехожий, зупинився і підхопив розмову.
Бувають моменти, коли світ відкривається. Буває, що можна відчути його потертості, шершавість і м’якість. А ще іноді здається, що найкраще себе почуваєш, коли тимчасово не вдома, коли перебуваєш за межами своєї історії. Якщо тобі, звичайно, здається, що історії бувають не своїми.
Comments are closed.