Якщо кострубаті виконавці-заробітчани не заважають звуками, віддалено подібними до музики, то на франківській «сотці» ще можна зависнути на добрій каві. Роки йдуть, а кава все ще залишається тим знаковим атрибутом, що відрізняє приналежних до міського трибу життя.
І ось я повільно смакую каву, а колеги і друзі вже заглибились: хто у смартфон, а хто в чергову політичну суперечку. Років двадцять тому на «сотці» також сперечалися про політику, але не з такими тематичними стрибками. Тоді за десять хвилин встигали обговорити лише дві-три теми, проклясти одного-двох персонажів. Тепер — вісім-десять, не менше, а теми змінюються зі спритністю фейсбучної стрічки. Чи то пресловуте кліпове мислення винне, чи якась інша біда, біс його знає.
Розмова швидко перестрибує через три відомі зради і чотири не менш відомих розчарування. Якщо сприймати усю цю пургу серйозно, то можна було б повіситися від отруйної концентрації негативу. І той гандон, і той підлак, і ту заслали. Таке враження, що воріженьки оточили кав’ярню з усіх боків і ось-ось почнуть мочити все, що присіло за столиками.
А тим часом мирно світить липневе сонце, офіціантка Таня приносить чергову порцію напоїв та наїдків. Мені — ще одну каву. Між двома співрозмовниками раптом зростає напруження, вони ніяк не можуть визначити, хто саме винний у подіях, котрі відбулися більше семи десятиліть тому. Співрозмовники злостяться і червоніють.
Я пропоную їм попуститися і насолоджуватися літнім днем, свіжим вітром, що розганяє спеку, та доброю кавою. Вони ж дивляться на мене (радше повз мене) закритими для розуміння очима. Вони кажуть, що не можна нічого забувати. Що це лише вороги нав’язують нам морок безпам’ятства, а ми повинні… Ну, зрозуміло, що саме ми повинні. Мені це все розповідали ще при Андропові, на радянських політінформаціях.
А ще я дивуюся: люди, які не пам’ятають своїх родоводів далі четвертого коліна, виявляються так глибоко зануреними в історичне гів… мислення.
Найпростіше — залишити за співрозмовниками їхнє святе право видерти одне одному очі за єдино правильну інтерпретацію бридких подій минувшини. Зрештою, у тій минувшині було стільки бридких подій, що опупіти можна. Скажімо, за пиття тієї самої кави сорту «арабіка» у XIV столітті в Ємені можна було попасти під смертну кару. Каву там вважали сатанинським напоєм і забороняли правовірним вживати збуджуючу рідину у гарячому й холодному варіантах.
Можливо, саме тепер десь в Адені, у тамтешній кав’ярні, сидять ідеологічно підковані пацани, які ніяк не можуть зійтися на єдино правильній оцінці середньовічних переслідувань кавоманів. Можливо вони вже вчепилися одне одному в бороди з приводу додатків до коментарів цієї проблеми у пізніх послідовників незрівнянного законника Абу аль-Фадля Ахмад ібн Алі Кінані.
Все можливо.
Я ще можу зрозуміти середньовічних містиків, які використовували пропущену крізь фільтр фанатизму історію в якості інструмента для ствердження саме свого варіанта божественної істини. Але як зрозуміти тих мешканців України ХХІ століття, які накачують себе та оточуючих нетерпимістю, відштовхуючись від пліток, побрехеньок і зотлілих тіней минувшини?
Невже їм ніяк не вдається заробити повагу і гроші без того, щоби не створити для себе та ближніх фейкову мішень для злости і несприйняття? Невже їм настільки мало реального ворога, що потрібно шукати ворожих примар у вкритих павутинням архівних коробках?
Один мудрий чоловік казав, що звичайне життя просякнуто істерією та зародками масових психозів, як повітря запахами. Багато хто навіть не підозрює, як легко зрушити рівновагу у суспільній свідомості і запустити колісницю знищення.
То може, краще насолоджуватися кавою і довірити фахівцям як вічно непізнану минувшину так і фатально незнайдених ворогів? Може так для всіх буде краще?
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.