Пропонуємо свіжу публікацію Софії Андрухович на порталі Збруч. Вона – українська письменниця, перекладачка й публіцистка, а також донька франківського письменника Юрія Андруховича.
Площа перед львівським вокзалом того вечора скидалась на який-небудь вифантазуваний Мумбай: задуха, липкі тіла сотень людей, метушня, валізи і клунки, суцвіття запахів, густі ряди автомобілів, які повзуть вервечкою, по черзі зупиняючись у недозволених місцях, когось завантажуючи і вивантажуючи, і продовжуючи рух.
Тривала моя третя доба в дорозі — довгі години сидіння у різних видах транспорту, калейдоскопи подорожніх, стояння на польсько-українському кордоні. Тепер ми з А. і В. зустрілись у Львові, і попереду нас знову чекав перетин кордону. Цього разу ми вирішили скористатись сервісом «Блаблакар» — зручним, дешевим і надійним (а головне — сповненим несподіванок) способом подорожей.
Наш водій насторожив мене відразу. У нього в салоні не було пасків безпеки і він не їздив, і навіть не літав — він стрибав трасою на своєму «рено-кенґу», як справжній кенґуру, робив небезпечні обгони, вилітав на зустрічну смугу, смикав автомобілем і смикався сам за його кермом. Але по-справжньому я отетеріла тоді, коли, побачивши перед кордоном кількакілометрову чергу авт, Степан тільки присвиснув, потім крякнув, потім пробуркотів: «Нєєє, ну так ми тут простоїмо до завтрашнього вечора», — і впевнено помчав у напрямку кордону, обігнувши чергу. «Будемо прориватись», — повідомив нам Степан і швиргонув на панель приладів окуляри. З-за вікон авт у черзі нас супроводжували поглядами звужених очей і однозначними виразами облич.
Він загальмував, розвернувши «рено» по діагоналі і мало не розчавивши прикордонника. «Куди це ви прете, шановний?» — закричав той. Шановний вихилився з вікна, а я захвилювалась, що від неспаних ночей і надто інтенсивної зміни декорацій у мене почались галюцинації. Тому що Степан став раптом зовсім іншою людиною. У нього плаксиво кривилось обличчя і тремтіли руки, в яких він простягав до прикордонника свій телефон. «Я вас дуже прошу, — скімлив Степан. — Пропустіть мене! Я запізнююсь на літак до Берґена!». Прикордонник зажадав побачити квиток, але не в телефоні, а роздрукованим. Степан продовжував скиглити й скімлити, прикордонник залишався невблаганним, Степан не вгавав і нанизував дедалі менш вірогідні пригоди, які буцімто стались із нами дорогою: щось про хворих родичів, затори на дорогах, автопригоду, пробите колесо. Кожна версія окремо була до болю неправдоподібною, а все разом — навіть не безсоромно, а просто-таки по-ідіотськи безумно шите білими нитками. Жодна людина на світі не повірила б у це белькотіння. Але прикордонник раптом махнув рукою і пропустив нас без черги. «Прорвались», — крякнув Степан і одягнув окуляри.
Вся ця пригода викликала в мені цілий оберемок суперечливих почуттів. Востаннє мені, мабуть, ще в школі було так соромно за дурнувату поведінку іншої людини. Ми перетнули кордон нечесним способом, це зрозуміло. Позаду залишилась чекати кількакілометрова черга нічим не гірших — або ж усім кращих — людей. Ми повинні були зробити Степанові зауваження. Запротестувати. Сказати прикордонникові: «Все це неправда. Він не летить до Берґена. Цей квиток зроблено у фотошопі. У нас не пробило колесо. Не пропускайте нас». Але я тільки встигла зауважити, що на польських дорогах Степанове «кенґу» стрибає менше і їде обережніше — а потім провалилася в сон.
Я не знаю, чи можливо якимось чином примирити людське прагнення оцінювати із неможливістю оцінювання. Спокуса оцінювати — це як засушена куряча лапка на шиї, талісман, провідна нитка, тримаючись за яку і приплющивши очі, можна якось витримувати серед карколомної фрустрації життя. Відмітаєш нюанси, обставини, передумови, заперечуєш різні кути зору, вибираючи єдино-правильний, приглушуєш барви, збільшуєш контрасність — і вже можна якось давати собі раду, почуватись певніше.
Фрустрація подорожі завжди супроводжується фрустрацією контакту з іншими людьми. Добре хоч, що цю фрустрацію можна подолати однозначністю оцінювання.
Якось я увійшла до купе, в якому сперечалось двоє: професор політології з Харкова і молодий голова сільради з Закарпатської області. Обидва були розумними, цікавими і харизматичними людьми. Обидва любили власну справу і вболівали за державу. Мені залишалось тільки спостерігати і слухати їхні суперечки. Бо чоловіки, не вгаваючи, сперечались. «Та ви, західняки, задовбали вже з вашим лібералізмом! З вами далеко не заїдеш! У часи війни так не роблять!» — гримів професор, суплячи свої благородно-посріблені брови. «Якщо ми рухаємось на Захід, — спокійно стояв на своєму голова сільради, — то й діяти повинні цивілізованими методами. Не можна позбавляти людей громадянства лише за те, що вони залишаються на окупованій території!».
Попри все чоловіки страшенно одне одному симпатизували і в перервах між суперечками розповідали житейські історії. Тоді-то молодий голова сільради і поділився деякими обставинами своєї діяльності. Він, виявляється, дуже багато зробив для власного населеного пункту: і дороги відремонтував, і діряві дахи перекрив, але особливо багато зусиль віддавав дитячому розвитку. Завдяки йому в селищі з’явилось футбольне поле і дитячий футбольний клуб, відкритий і закритий басейни, секція східних єдиноборств і шаховий клуб. І підштовхувала голову сільради до цього не турбота про абстрактних дітей, а про свого конкретного 12-річного сина. «Приходить він до мене і каже: тату, нам із хлопцями потрібне футбольне поле, — розповідав чоловік. — І я починаю бігати, телефонувати, писати до кого можна й не можна. Шукаю гроші, спонсорів, підтримку. І от ми відкриваємо новий стадіон, все як має бути. Малий, правда, один раз сходив, його там м’ячем стукнули, і він перехотів грати. Приходить за тиждень: тату, ми з дітьми так подумали — нам потрібен басейн».
Впродовж трьох діб своєї подорожі я читала спогади Марії Савчин — діячки ОУН, підпільниці, дружини полковника УПА Василя Галаси. Якоїсь миті усвідомила, що їду територією Польщі, а навколо мене в купе — поляки різного віку. Цікаво, наскільки відкрито й незаанґажовано кожен із них сприйняв би цю ситуацію, якби довідався, що поруч із ними сидить українка, яка читає спогади учасниці УПА?
У спогадах Марії Савчин мінімальна доза пафосу. В пафосі, звісно, немає нічого поганого, але часто-густо в патріотично-націоналістичних текстах за ним не розгледіти суті подій. Коли людина пережила таке, як довелось пережити авторці мемуарів, зловживання майже будь-чим можна було б зрозуміти. Але ця жінка, схоже, до кінця життя залишилась притомною.
Провівши десятиліття у криївках, у постійній напрузі і небезпеках, коли щодня навколо гинули близькі й друзі, зраджувана цими близькими та друзями й сама, вона не поспішала таврувати, а натомість здатна була зрозуміти і прийняти людські слабкості й неоднозначність життя. Маючи чітку життєву позицію, ясно усвідомлюючи, що саме і заради чого вона робить, Марія Савчин зберігала вміння дивитись на життя широко й складно, і здійснювати суперечливий вибір, який з однієї точки зору можна розцінити як зраду найближчих людей заради провальної ідеї, з іншого — надлюдську жертовність. Тільки от «розцінювати» в цьому випадку — дуже невдала ідея.
