У XVI столітті на вулицях Венеції з’явилися люди, які продавали друковані листки зі свіжими новинами. Коштували вони одну дрібну монетку — газету. Звідси й пішла назва періодичних видань. Станиславів обзавівся власною пресою порівняно пізно — в середині ХІХ століття. Які були тогочасні газети, чим вони відрізнялись від теперішніх і чи важко було стати журналістом?
Обікрали пана Книша
Дослідниця Ольга Цівкач пише, що перший міський часопис називався «Газета Станиславівська», був рукописним і виходив протягом 1845-1849 років завдяки аптекареві Яну Томанеку. Він жахливо писав польською, з купою помилок, але його газету читали, бо інших не було. Новини поділялися на світові, крайові та, зрідка, станиславівські. Чому зрідка? На це відповість сам редактор Томанек: «Станиславів нам так мало цікавого подає, що мусимо поміщати інформацію з інших газет». Хоча час від часу цікавинки траплялись і в Станиславові. Наприклад, історія з пограбуванням секретаря магістрату:
«Пана Книша з магістрату обікрали до йоти. Ранком він побіг до знайомих злодіїв. Ті відсилали його один до одного, і нарешті, певний злодюжка зізнався: «Пане, будь певний — сталася якась помилка. Хотіли обікрасти не тебе, а п. Садовського. Якщо то зробив хтось з наших, то не турбуйся — жодна нитка не пропаде.» І дійсно, того ж вечора на подвір’я постраждалого заїхала будка, доверху завантажена його речами. Пан Книш знайшов там усе вкрадене, за винятком ключика від годинника, на що поскаржився злодієві. На другий день ключик йому повернули. А наступної ночі обікрали пана Кандляйна».
Газети-однорічки
Революційні події «Весни народів» 1848 року породили справжню, друковану газету «Дзєннік Стансілавовський», якої вийшло 18 номерів. Далі — тривала перерва і лише у 1870-му станиславівці отримали «Омнібус Покутський» на восьми шпальтах. Та він «помер»… на другому числі.
Але газетярську революцію вже було не спинити. У 1873 році починають, щоправда недовго, виходити такі часописи як «Поступ», «Кур’єр Станіславовскі» та «Гонець Станіславовскі». Редактор останнього Олександр Томаський протримався цілий рік чим встановив своєрідний рекорд.
1874 рік приніс газету «Гасло», наступний — «Газету Підкарпатську». Перша згодом розкрутилась і переїхала до Львова, а друга тихо занепала. Вона мала чотири шпальти, остання з яких була повністю віддана під рекламу. Там мешканців Станиславова закликали:
- Відвідати нову майстерню віденського дзигармайстра (годинникаря) на вулиці Тисменицькій (Незалежності).
- Поміняти валюту у Каселя Кіслера (тепер на місці його контори — будинок із кафе «Профітроль» на Бедьведерській).
- Передплатити краківський «Журнал мод» із численними малюнками та викройками.
- Покласти свої заощадження у «Банк залічковий» під 7% річних.
Перелік найдавніших газет Станиславова можна продовжувати, але вони так і не прижились у місті. Ось що пише з цього приводу історик ХІХ століття Алоїз Шарловський:
«З 1848 до 1886 року у Станиславові виходила значна кількість часописів, але жоден з них не протримався протягом довшого часу. Частково вина у цьому лежить на громадськості, яка не відчувала потреби у місцевому органі, а частково на редакції, що більше переймалася великою політикою, а не локальними справами».
Кінець епохи газет-однорічок поклав оновлений «Кур’єр Станіславовскі». Роки його життя — 1886-1939. Він би й далі виходив, якби не прихід совітів.
Мрії про славу
Як стати журналістом? Можна п’ять років учитись в університеті та отримати диплом. А можна просто написати статтю і принести в редакцію. Саме так зробив мешканець Станиславова Здіслав Камінський (1862-1920), який жив наприкінці ХІХ століття, коли факультетів журналістики ще не існувало. У цьому фейлетоні він цікаво описав усі хвилювання початківця. Пізніше він став знаним публіцистом, поетом ще й непоганим гірничим інженером.
«З гродом Ревери мене пов’язують найгарніші спогади саме через газету, сьогодні вже докладно не пам’ятаю її назви, «Кур’єр», «Гонець» чи «Хроніка», що тоді виходила у Станиславові, яку на той час редагував Любін Ілясевич.
Він був, здається, піонером станиславівської преси, а може навіть і усієї провінційної преси, який, проріджуючи дівочий ліс забобонів та упереджень, з великими труднощами, з великим трудом, голодний і холодний, тому що без надії на підписку, а що найгірше без іскри надії на краще майбутнє, прокладав дорогу «Кур’єру Станіславівському»….
Редактор Ілясевич був поетом, підкреслював це не тільки своїм ґавелоком (елегантним плащем з пелериною), що був подібним до прославленої декадентської пелерини, але й віршами…
Від тієї миті, побачивши здалеку на вулиці Заболотівській пелерину Ілясевича, ми штовхалися ліктями, що було виразом німого захвату й казали: «Дивись він іде…».
До захоплення приєднувалося також почуття самої шляхетної заздрості: «Ах, якби можна було колись стати таким уславленим, як він!». Ця пристрасть роздирала молоді груди, клекотала в глибині душі, збуджувала уяву п’ятикласника…
Певного дня з шаленим биттям серця, білий, як носовичок, наважився я переступити поріг мізерної комірчини, над якою виднівся гордовитий напис: «Редакція і Адміністрація». Я приготував довгу промову, однак ставши перед самим редактором, ледве видушив з стиснутого горла: «Прошу — рукопис…».
Редактор споглянув на мне своїм лагідним, добродушним поглядом та сказав м’яким голосом: «Дякую».
Я кулею вилетів з кімнати… обличчя палало… «Сталося, — повторював. — Рубікон перейдено…».
І почалося очікування днями й ночами довгими, як вічність з гарпією неспокою, з гамлетівським питанням: «Надрукує? Чи не надрукує?», з муками, щодо якої муки інквізитора були дрібничками не вартими згадки…
До магазину з газетами я бігав щодня по кілька разів, бо не був спроможним дочекатися наступного номеру газети… «Вийшов?» — питав безліч разів роздратовану цим постійним питання і заклинанням духів, продавчиню… Ось, нарешті: «Ну, ну вже прийшов…».
Затримавши подих, тремтячими руками я розкрив номер ґвалтовним рухом: «Є! О, Боже!» (тягар Альп спав мені з грудей!), є моя стаття!». Так: «Маю, маю, маю ті два крила», — кричало усе моє єство, вибігаючи з магазину. До свідомості повернув мене голос продавчині, що кричала на всю вулицю: «Панич! Панич!». Я зупинився, важко спускаючись із захмарних висот на земну юдоль: «Ну, хай Панич заплатить!».
Кинув їй зневажливо весь вміст мого гаманця (аж двадцять центів), не вимагаючи решти, й далі біг, штурхаючи перехожих.
«Чи був колись хтось більш щасливим збігом дивних обставин? Чи Олександр великий над берегом Інду… Чи Цезар, коли боги … дали йому право керувати світом…О ні! Радість завойовників горда та пихата не може порівнятися з радістю студента, який думав, що в небі братається з ангелами, коли тримає свою статтю — тримає берло світу!». Так я перефразовував «Ідилію молодості», йдучи вулицею.
Того дня я отримав двійку за рівняння третього ступеня. Сміятися мені хотілося з бельфера. Де математика!? А де слава!? Грецька мова? Виміри і вага? Це ніби до мертвих прикладати каміння.
Прекрасними є тільки мрії про славу. Й ті щасливі хвилини пригадуються мені завжди, коли беру до рук Ваш «Кур’єр Станіславівський».
Станіславів, 1911
Переклад з польської Ольги Цівкач
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.