Я не люблю писати колонки — ні муза, ні натхнення на них не приходить. Але я добре знаю, що в журналістиці таких понять нема. Взагалі. А є поняття «треба». І це перше правило, яке мають зазубрити ті, хто хоче стати журналістом. Тож коли редактор сказав — у цей номер пиши про своє навчання на журфаці, нічого не лишалося, як сісти мучити клавіатуру. Дуже сподіваюся, що цей текст хоч трохи стане корисним тим, хто вирішив піти на журфак.
До теми: Чоловічок у колесі. Головний редактор «Репортера» про внутрішню кухню
Почнемо спочатку. Тоді — у 2003-му — «ніщо не віщувало біди» (ніколи, в жодному разі, ні в яких випадках не використовуйте цей смішний штамп). Йшов мій 11 рік у звичайній сільській школі і мама з татом обирали між економічним та юридичним факультетами. І тут в їхнього, до того часу досить слухняного чада, почався бунт — буду журналістом! Чого мені так стрельнуло, дотепер не знаю. Пригадую лиш, як воно романтично виглядало: сенсаційні розслідування, гарячі точки, Пулітцерівська премія і т.д. Батьки схопилися за голову — та де ти роботу потім знайдеш, та ти знаєш, скільки це коштує?!.. (Забіжу наперед — ні тоді, ні тим більше тепер, це взагалі не проблеми). Але, врешті, вони змирилися, а я поїхала складати іспити на факультет журналістики Львівського універу. До слова, ще тоді у нас були тести — аналог теперішнього ЗНО. А всі наші витрати — це репетитор і дорога.
1 вересня ми, а це, крім мене, ще 120 таких же трохи наляканих першокурсників, відстояли урочисту лінійку, яка чомусь нічим не запам’яталася і побігли гусачком на наш третій поверх переписувати розклад. Порада — не бійтеся їхати далеко від дому, отой «гусачок» завжди виручить, ми так ходили ще десь з місяць, шукали аудиторії.
Почалося навчання — ми конспектували кожне слово викладачів, читали всю задану літературу і навіть тягнули руки на парах. Дуже пам’ятаю нашого професора Володимира Здоровегу, він був гуру журналістики. А ще існувала легенда про те, що Здоровега видає напрочуд точні пророцтва — «ти будеш/не будеш журналістом». На першому ж занятті він задав твір на тему «Що таке журналістика?». Я так старалася, що з переляку написала вірша. Професор прочитав і виніс вердикт: «Дитинко, ти, коли заносила документи, помилилася дверима». Я страшно плакала. (Ще одна порада, плакати можна, але все одно робіть те, за що взялися). Перейшло все, і всі ми дуже швидко увійшли в колію і стали вчитися як нормальні студенти — десь проспав, десь забув, а-а-а-а-а, сесія — закриваємо хвости.
До теми: Як воно — бути журналістом? Микола Гурак про власний досвід роботи в медіа
Чого там вчать і хто? Питання непросте. Викладачі дуже різні. Були фанатики, які реально вміли так захопити предметом, що ти за ніч читав «Чайльд Гарольда» і реально розумів, від чого він бідний так мучиться. Були просто фанатики, які любили свій предмет і те, як ефектно вони його викладають. А ти конспектував публіцистику Франка і «незлим, тихим словом» згадував його продуктивність. А були й ті, що викладали для галочки — я вам щось розкажу, хочете слухайте, не хочете не слухайте.
Предмети — та все, що хочеш. Мова, література, історія, історія літератури — нашої та зарубіжної, теорія журналістики, історія журналістики — нашої та зарубіжної, право — наше й міжнародне… Ті, хто хоче іти на журфак, мають знати, що там реально можна отримати не погану загальну базу гуманітарної освіти. Частину з того ви забудете одразу після іспиту, а частина таки стане добрим ґрунтом для майбутньої роботи.
Чого дуже мало — отого основного, прикладних знань. Реально писати елементарну новинку ми вже вчилися на практиці чи роботі. Порада щодо практики: якщо ви приходите в редакцію, а тамтешні журналісти так єхидно-зверхньо на вас дивляться, не беріть до голови. Це традиція — на них теж колись так дивилися. А насправді практика — це реальна можливість навчитися того, що треба.
Ще один важливий момент під час навчання — середовище. Не знаю, як вийде у вас, але на мене воно дуже вплинуло. Від дому ми були далеко, жили у гуртожитку і в нас сформувалася досить стійка тусовка, яка й через 13 років тримається купи. Ми, як і більшість «клієнтів» журфаку, були неформалами, так це тоді називалося. Проявлялося воно по різному — пірсинг, дреди, порвані джинси і т.д. Штуки не критичні і з часом проходить. Що важливіше, спільні інтереси — хороші книжки, музика, фестивалі… Ну, ми ж журналісти, ми мусили вибирати те, що не попсове. (І воно, чесно, не лише розширює світогляд, але й формує смаки та розставляє акценти). Хоча, звісно, в нашому студентському житті були й інші моменти, про які мамам не розкажеш. Але й те треба пережити.
А тепер про саму роботу журналіста. Реально ти вчишся всього тоді, коли вже починаєш працювати. Донині пам’ятаю, як у перший день в «Репортері» тепер вже рідні колеги влаштували мені іспит. Посадили за річну підшивку і з неї я мала вивчити, як звати мера, голову ОДА, обласної ради та всіх їхніх заступників. Тож будьте готові. Бо вчитися треба ще дуже багато.
Мало вміти складати слова у речення — ти маєш знайти тему, яка буде цікавою людям, мусиш дістати усі потрібні коментарі, навіть якщо цей чиновник ні за що у світі не хоче з тобою говорити, і ти маєш встигнути до чорного дня, дедлайну, який у нас, у «Репортері», називається «великим вівторком». Тоді здається номер, на шпальту піде або твоя стаття, або твоє фото (так, принаймні, погрожує наш редактор). І тут ви вже зрозумієте, що романтики в цій роботі не так вже й багато. Писати треба про затоплені підвалі, міське сміттєзвалище, чергу на садочки…
Ви мусите бути корисні своїм читачам. А саме навчання не закінчується ніколи, журналістика змінюється дуже швидко і ми мусимо встигати за нею.
Comments are closed.