Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Можливо, це тільки моє особисте враження. Й воно, можливо, в чомусь неслушне, бо я чогось недобачив. Утім, я взагалі тут і з’являюся для того, щоб ділитися суто особистими враженнями – хоч слушними, хоч неслушними.
Так от. У мене склалося враження, ніби в Україні 28 травня 2016 року фактично не зауважили сотої річниці з дня смерті Івана Франка. А річниця, чорт забирай, була все-таки сотою. Ви собі це уявляєте? Рівно сто років прожила нація без того, хто створив, вигадав або й відкрив для неї певні категоріальні параметри її існування, причому такі, що у значній своїй частині залишаються й нині гостро актуальними. Чудовий привід для неї, для нації, якось по-особливому цю постать ушанувати, якось ті параметри перебрати, переінвентаризувати, переглянути, запдейтити і запґрейдити. Але нація повелася цілком типово для себе – забула. Чи то пак, як я вже дещо вище зазначив, не зауважила і пропустила-проїхала.
Уся нація в цілому. За винятком кількох авторів цього видання.
І ще за винятком відомого не в міру рухливого політперсонажа, в якого не тільки прізвище римується з Франковим, але й назва партії дещо відлунює тією, котру Франко співзасновував ще 1890-го. Але він, цей персонаж, не рахується, бо замість Франкового молота для лупання скали в нього всього лиш вила для повсюдного гнойометання.
Тож і мова не про нього, а все-таки про Франкову річницю.
Що нас цього разу відволікло від такого історично цінного, що дається раз на сто років, шансу? Джамала? Савченко з ТимошенкоЮ? Ще хто-небудь? Спишемо й цього разу нашу неуважність на війну? А може, ця війна тому й мордує нас тепер, що ми неуважні з Франком, що ми його не бачимо?
Ні, загалом усе зрозуміло. Російськомовна верхівка цієї країни Франка любити (чи знати принаймні) не може, бо не має в собі від природи жодного коду доступу до його месиджів. Жодного державного органу розуміння, іншими словами. Але хоча б здоровий глузд «державників», до такої міри начебто перейнятих «единством страны», мав би їм підказувати стратегічну важливість того, хто, переламавши ледь не сам-один таку масову й масовану інертність власного народу, таки навчив його називати себе не русинами, а українцями? Чи хоч би того, хто вже цілих 120 років тому (опа-на, ще один ювілей!), у своїй статті 1896 року, заявив усьому світові, що «і ми в Європі»?
Здоровий глузд мав би, але, здається, не підказав. А Славко Вакарчук, чи не єдиний вже натепер поп-уляризатор Івана Франка в Україні, очевидно, надміру стурбований світовим туром, не нагадав. У Львові ж відзначили так, як загалом усе відзначають у Львові.
З Шевченком краще. До Шевченка нас повернули Майдан і смерть Нігояна. Тому Шевченка ми хоч і не читаємо, але знову любимо.
З Франком гірше. Важко уявити собі, щоб хтось, наприклад, заплакав над його віршем. Над Шевченковим це легше собі уявити. От я лиш подумаю собі про свою бабцю Ірену Карлівну – як вона силкується читати мені Шевченка вголос – а в неї нічого не виходить, бо вона тут-таки заходиться плачем. А над Франком вона плачем не заходилася, це правда. Франко заскладний для просто плачу, заінтелектуальний для щирих українських голосінь.
Ну але ж це не причина для того, щоб забувати й не знати! Щоб цілих сто (цифрою: 100!) років на календарі не зауважити. Бо це ж, повторюю, була не якась недолуга 77-ма річниця, чи 81-ша або 99-та, це була сота. Сто років самотності, сказав би Маркес. Чи сто років непритомності?
Тим часом телефонують, а потім і пишуть від Шустера, запрошуючи на «пряме скайпове включення» у програмі Олеся Донія «Ідейний вибір». Олесь Доній, нагадаю, це той, хто пару десятиліть тому був для українців приблизно тим, чим для них є сьогоднішня Савченко. Цим порівнянням я поки що не хочу сказати нічого.
Так от, від Олеся Донія пишуть: «Тема програми стосуватиметься нещодавніх перейменувань міст. Але чи всім містам повернули їхні історичні назви? Ми хотіли б зробити включення з паном Юрієм, щоб він розповів про своє ставлення до повернення Франківську його історичної назви – Станіславів».
Бляха-муха, думається мені, оце так маніпуляція! Що за класична, та просто-таки класнюча, підміна понять! У наших же «нещодавніх перейменуваннях» ішлося ж начебто про декомунізацію. А тут кажуть – повернення історичних назв. То може, це взагалі одне й те ж? А Дніпро – це повернута історична назва? А Франко, Іван Якович, часом не комуніст?
Але це вже так собі – сказати б, короткий епізод навздогін ювілею, що не відбувся.
Ну в мене принаймні таке враження, що не було його, ювілею.
