Деякі теми – наче хвилі: то відступають на другий план, то, навпаки, накочуються на суспільну свідомість, піднімаючи піну та гуркіт. В останні дні на літніх майданчиках любителі «Тернового поля» та «Корифею» вкотре загомоніли про національну ідею.
Мовляв, усі проблеми від її відсутності. От якби була в нас ідея, то все-все пішло б інакше. І люди би мали дороговказ, і повага зросла б і внутрішня окупація розвіялася б як та мара над озером Несамовитим. Отак теревенили мудрі франківські ґазди під парасолями генделика, пили світле пиво та несвітлим словом згадували Славка Вакарчука, який у Львові чи то засумнівався у природності поточної державності, чи то не засумнівався, але щось таки сказав про якийсь там «конституційний патріотизм», що його мудрі ґазди в очі не бачили і суті котрого ніц не розуміють.
Правду кажучи, національну ідею також мало хто зустрічав наживу й при візитці. Одні експерти кажуть, що така ідея у наші часи неможлива, бо жодна з реальних програм сучасного народного життя не вміщається в скупу ідеологему. «Ну і що з того?» – питаємо. А навіщо усю ту програму впихувати у короткий месидж?
Другі, ще експертніші експерти, стверджують, що лише у малих народів консолідуюча ідея виникає як типова реакція на загрозу їхньому існуванню і, як приклад, чомусь наводять курдів. Нічого собі «малий народ»! Тільки у Західній Азії їх живе мільйонів зо двадцять. Треті вважають, що лише ті нації, які пройшли імперську стадію розвитку, спромоглися сформулювати національну ідею. Знову питання: чому ж тоді росіяни все ще вперто її шукають?
Такою вже є ця тема: питань багато, а відповідей майже немає. Можливо, питання сформульовані некоректно? Як у знаменитій новелі Роберта Шеклі, де всевідаючий машинний розум, розміщений на далекій планеті, при всьому своєму бажанні не може задовільнити цікавості паломників. Адже ті не здатні правильно задати жодного запитання. Їхня неспроможність впирається у вузький горизонт бачення речей цього світу, у залізну диктатуру власного життєвого досвіду, що завжди заступає панораму всесвіту у всій її цілісній різноманітності.
Ми вступаємо в епоху, коли старі формули, одна за одною, перестають працювати. Коли живу плоть зрощують з біомеханічними додатками. Коли вартість залишає матеріальні речі і переміщується у концепти та логістичні схеми. Коли «пливуть» навіть давні культурні коди, коли кліматичні зміни та війни перетворюють на кочівників і мігрантів десятки мільйонів представників старих осілих цивілізацій. Що можна буде покласти у фундамент консолідуючих ідей нової епохи?
Точної відповіді, напевне, немає ні в кого. Але можна зробити певні припущення:
- Будь-яка форма національної консолідації не буде автаркією (замкнутою на себе), а враховуватиме ширший контекст – суб-континентальний, континентальний, або ж глобальний;
- Ідеї, покладені в основу консолідації, передбачатимуть, як кінцеву мету, не просто виживання, а пошук ролі і місця в майбутньому світовому укладі;
- Майбутня епоха загострить змагальність на полі креативних пропозицій. Пріоритет матимуть «будівничі фантазій», здатні запропонувати найцікавіші та найкомфортніші маршрути кочових змін;
- Актуалізуються старі світові релігії, виникнуть нові. Релігійні общини стануть важливими елементами формування нової реальності, відповідно релігійне месіанство також набуде нової актуальності в якості перспективного джерела консолідації.
Але щось, певне, ніколи не зміниться в Україні. Щоб не відбулося у світі, а мудрагелі в генделиках і в майбутньому прагнутимуть поваги та неквапно шукатимуть внутрішнього окупанта.
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.