Ці троє дівчат з Івано-Франківська, можливо, щасливіші за більшість людей довкола. Хоча в нашому суспільстві заведено вважати кожну людину з обмеженими можливостями “особливою” і, отже, нещасливою. Насправді людина на колесах може так само, як будь-яка інша, – жити, кохати, ростити дітей і успішно працювати. Єдина перепона на шляху до повного щастя – відсутність пандусів і непристосованість громадських закладів, – пише Українська правда.
ПРО КАТИНУ ПРИНЦЕСНІСТЬ
Ми з Катею зупинились посеред парку, щоб наговоритись.
До сімейної автівки Іщенків збуджено підбіг її син, чотирирічний Сергійко, виліз на заднє сидіння і шепоче мені на вухо із захватом, наче по секрету:
– А ви знаєте, що моя мама – плинцеса? Нє-нє, то не як з казки, – пояснює. – А сплавзня! І ще вона… ну, цей… Леді!
– Не знаю, – кажу. – А чого?
– Тато сказав! І на луцьках носить маму часто-часто! Бо вона – слабка зінка! І я буду, коли вилосту, – і побіг собі.
Мама-принцеса мило всміхнулась, вмостилась трохи зручніше в автомобільне крісло, поправила темне волосся:
– Він не дуже пам’ятає мене на ногах. Ось і пояснюю йому тепер, що жінки слабкі, а чоловіки дужі.
Кажу ще, що ніжки хворі, а він не вірить. Ну й, нехай! Джентльмен росте!
Скільки пам’ятаю Катю Ошитко – це її дівоче прізвище, – вона все на ногах: бігала-вовтузилась у школі, протести організовувала, гуртки якісь. Нарване дівчисько, дзиґа у дупі! Вчителі часом аж за голову хапалися. Емоційна, підривна, холерична трохи. Криклива ще була! Всюди її було повно.
Нарвана, але гарна. Це всі дівчата-старшокласниці бачили й визнавали, і заздрили, коли новеньку Катерину перевели до нас (навчально-реабілітаційного центру для людей із вадами опорно-рухового апарату) із загальноосвітньої школи.
Ще б пак! Очі чорні, глибокі, виразні, губи ідеальні – не великі й не малі, пухкі й червоні без помади. Личко біле, зуби як із реклами зубної пасти. І волосся як водоспад – чорний і бурхливий.
І чого б таку здорову дівчину занесло до нас? Ніби й нема в ній ніяких вад.
Для нас, учениць молодших класів, новенька була як принцеса з диснеївського мультика про Аладіна.
Такою вона й залишилась, і за сім років, що ми не бачилися, стала ще гарнішою. Принців тепер має аж двох: чоловіка і сина, обидва Сергії. Бавлять Катю, люблять.
Справді, важкого діагнозу Каті не видно було аніскілечки.
– Занедужала я ще у сім років: спінальна атрофія. Лікарі сказали, що до своїх десяти вже сяду у візок, – розповідає Катя.
Це рідкісна хвороба. Проявляється в тому, що м’язи тіла поступово атрофуються, мені важко ними володіти. Я неначе… дуже п’яна людина (сміється, – авт.). Та хоч мені візок віщували ще з дитинства, познайомилися ми з ним аж після моїх пологів.
Дівчина каже, що не любить свій візок: незручний, громіздкий, завеликий. Хоче собі новий, компактний, щоб із ним можна було хоч у якісь двері влізти.
Дратується, що ніде в нашому місті візком не в’їдеш. Сміємося разом: “І сміх, і гріх”, – констатує Катя, така сама емоційна, як була у школі.
– Я, поки ходила сама, жила як усі: школа-гуртки-дім – без потрясінь. Але був переломний момент, коли в підлітковому віці мене перевели до НРЦ. Довго звикала, болісно навіть. Бачила щодня людей неходячих, класи невеликі, уваги вчительської мені було забагато. Але звикла.
Та й подумати не могла, що у школі зустріну найближчих подруг. З однією ми в універі п’ять років “відмотали”, жили разом, окремо від батьків. Класні часи були!
Поруч із Катею сидить її чоловік Сергій. Я вперше бачу його вживу: милий, спокійний хлопець. І мовчазний. Прошу сказати пару слів про дружину.
– Побачив її у ВКонтакті, на сторінці друга. В око впала. Написав. Здзвонились. Так і висіли на телефоні по п’ять годин на добу. Зустрілись раз, другий, а вже за три тижні я зробив Каті пропозицію.
Так, усвідомлював, на що йду, знав, що моя жінка має ризик сісти до візка, – випереджує запитання Сергій. – Але закохався по вуха, то й понеслась (сміється, – авт.).
Звичайно, батьки мене не підтримали, та й досі не підтримують. Але нічого. Нелегко, вчимось, адаптуємось і так живемо. Нормальок. Ти, жінко, скоро з того візка встанеш? – говорить до Каті. Вона всміхається:
– Я, до речі, інвалідом себе ніколи не визнавала й не визнаю. Треба лиш працювати. Ну, а поки що – пристосовуватись.
І пристосовуються.
Коли синочок був немовлям, Сергій, ідучи на роботу, розстеляв посеред кімнати велику ковдру, клав малюка в ліжечко, складав термос із їжею, дитячі суміші, памперси і судно. Каті було так зручно: посунеш дитя, наспіваєш щось, полюлюкаєш – і все.
Коли Сергійко виріс, довелося хитрощі застосовувати:
– Я йому кажу: “Сергійчику, хочеш мультики дивитись? То принеси мамі води і позбирай іграшки там у себе, будь ласка”. І він збирає, бо це як гра для дитини. Допомагає мені.
Візок Каті віщували ще з дитинства, познайомилися вона з ним аж після пологів
Катина мрія – високе кухонне крісло у власному домі, щоб готувати комфортно. Біля плити вона може стояти хвилин п’ятнадцять, а далі мусить сісти.
Три роки тому їздила до Ізраїлю на обстеження.
– Лиш купу грошей витратили, – нервується.
Обіцяли зробити операцію, Іщенки зібрали велику суму – але лікарі, взявши аналізи, розвели руками й відправили Катю додому.
– Нічого, я не здалась! Пішла на реабілітацію до місцевої клініки, вправи роблю, вже навчилась склянку в руках міцно тримати, бо раніше не могла.
Схуднути хочу: коли жирова маса тіла перевищує м’язову, мені важче рухатись.
Ще хочу переливання крові зробити – таке практикують тільки в США. Такі мрії.
По Каті не скажеш, що вона хвора. І не треба казати.
Зізнається, що хоче звичайного ставлення від суспільства, яке не робить тебе “особливим” лише через те, що ти на візку. І пандусів тих клятих, і радості в буденності – щоб своїм кроком.
ПРО ЛІЛИНУ БІЗНЕС-ЛЕДІСТЬ
Ліля – Катина однокласниця з Івано-Франківського НРЦ. Щоправда, за темпераментом вони – протилежності. Ліля тиха, як вода в озері. Сумирна.
– І сумлінна, аж надто сумлінна, – каже про неї класна керівниця Софія Петрівна.
Ще б пак! Яка б то несумлінна – сама вступила на економічний факультет, провчилась там стаціонарно п’ять років із діагнозом ДЦП і врешті-решт стала радником міського голови?
– Читала все життя, день і ніч. Не відірвати її було від того. Може, тому така була замкнена, – розмірковує вчителька правознавства.
У кав’ярні в центрі міста, де ми зустрілись із Лілею, я пересвідчилась: ніяка вона не замкнена. Сидить, коктейль посьорбує.
Не сказати, що у школі ми багато спілкувались: то ж старшокласниця, на три роки старша, куди мені?
Ліля, до речі, так само дуже вродлива, і волосся в неї як водоспад. Каштановий лиш, уже не чорний.
– Жили ми у військовому містечку, батьки працювали на складах. Суворі вони були у мене. Але якоюсь неповноцінною через ДЦП я не почувалась. Вони мені завжди казали: “Лілю, ти нормальна, лиш тобі трохи важко ходити”.
В містечку було комфортно. Там дівчата бігали до мене, ми малявками тортики з піску ліпили й декорували їх справжніми ягідками з сусідських вишень, – сміючись, згадує Ліля.
Коли їй було шістнадцять, родина переїхала до Івано-Франківська.
– Тут уже на мене глянули як на дику. Йду така, спостерігаю, як із маршрутки на дорозі всі люди дружно мене роззирають. Я не зрозуміла, чого. Потім… – Ліля з гіркотою замовкає. – Проїхали.
Лілі важко говорити, й не все вдається розібрати. Якщо не розумію – перепитую, розшифровує.
У класі була однією з найкращих. У групі на економічному факультеті – також.
Вчитись на стаціонарі допомагала мама: залишила роботу, щоб донька могла вивчитись. Так і ходили разом усі роки з корпусу в корпус, мама в коридорах чекала. Впорались.
Ще в університеті Ліля потрапила на свою “супермодну” роботу: радницею мера стала. Пройшла за якоюсь молодіжною програмою, в міській раді помітили дівчину і згодом забрали до себе. На роботу батьки її привозять, з роботи забирають, то й нормально – щаслива.
Реабілітації Ліля не хоче. Свого часу витратила багато сил на лікування – а зараз просто хоче жити. Зупинилась, подумала й каже:
– Єдине, чого хотілося би – пандуси й дорогу рівну. Щоб пересуватись можна було самій. Це така мрія-мрія. А так усе є в мене. Мамі дякувати, що я повноцінна.
ПРО ХРИСТЮ-БАЛЯРИНУ
Христя танцювала із самого малечку, з семи років. Професійно.
І з дитинства мала прагнення відкрити у рідному Бурштині танцювальну школу. В чотирнадцять, щоправда, мрії прийшов кінець.
Діагноз – дистрофія м’язів. Це легша форма тієї ж хвороби, що і в Каті. Збій в обміні речовин, у м’язах перестав засвоюватись білок, і сил, аби ходити чи підіймати руки догори, не стало. Хоча ходила дівчина до 27 – у візок сила лише п’ять років тому.
Поки була мала, батьки сподівалися, що переросте. Зробили операцію в Єнакієво, згодом іще одну. Обидві невдалі.
Христя, попри те, рухалась нормально. Вчилась у звичайній школі, згодом до університету вступила на графічний дизайн. Закінчила успішно.
Про проблеми зі здоров’ям воліла не думати, страху свого нікому не показувала: жила собі й жила. Активна була страшенно. Друзі, щоб відволікти, затягнули дівчину у громадську діяльність.
– То в голові все, – пояснює мені за обідом. – Ніхто собі рамок сам не створює. Я зараз у візку. Теж мала важкий етап, коли звикала – але я нормальна, функцій менше і все.
Відколи сіла у візок, друзів у Христі ще побільшало. Тепер вона письменниця, відома людина, авторка кількох книжок, в неї люди автографи беруть.
Нещодавно разом зі співавтором мала презентаційний тур містами України. Зірка!
– Поїзд – це церемонія: поки тебе висадять, поки вкладешся, багато зусиль і часу. Я навчилась разом із коханим, – розповідає про поїздки Христя.
Сашко, її коханий, додає:
– Поїзди поїздами, а нам піти до туалету двадцять хвилин займає. Без допомоги мій Хрустик не може поки що, – й цілує дівчину в лоба.
Познайомились вони також у соцмережах. Одного разу Сашко приїхав до Христі в Бурштин і одразу закохався.
– Нема такого мучеництва, як книжки пишуть, – каже Сашко. – Просто в людей куля в голові. Сів я раз у такий візок, зрозумів її краще завдяки цьому, і все. Життя таке. Різностороннє.
Христина тим часом буденно жує піцу.
– Я думаю, закордоном нема таких контрастів. Була в одному пансіонаті, то там є сім’ї, де жінка не те що на візку, а майже паралізована – і успішна бізнес-вумен! Чоловік здоровий поруч. Ментальність у них інша.
– Я радий, що в Україні ставлення до людей з інвалідністю все ж змінюється, – додає Сашко. – Серця стають ширшими, хоч і куля та в головах ще сидить.
Я милуюся Христею: доглянута, красива, впевнена в собі, навіть трошки зіркова. В такої б повчитися щастя.
– Ну, бо в нас нема завтра, ми прокидаємось сьогодні щодня, – каже вона.
Христина Стефінів, для УП.Життя
