Увага НКВС завжди була прикута до невеликого села Красна у Надвірнянському районі. Адже красняни воювали за Україну — в УГА, ОУН, УПА. У радянські часи тутешнім було важко влаштуватися на роботу чи вступити до вишу — через тавро бандерівського села. Звісно, на Прикарпатті воно не одне таке, але це особливе. Наприклад, нині на Донбасі воюють майже 30 місцевих!
Довгою латаною дорогою, між поля й ліси потрапляємо у Красну, 12 км від Надвірної. При в’їзді стоїть криниця, поруч скульптура Ісуса Христа. Він цього джерельця ніби й пішла назва села. Якийсь старець напився тої води і сказав: «Ой, яка красна»… А на річку, що поруч, місцеві кажуть — Красне. І добра тут не лише вода, а й люди.
Патріотизм у генах
Чоловікам у військовому на подвір’ї сільської школи учні вже давно не дивуються. Нині школа слугує волонтерським штабом, бо тут збирають допомогу в АТО, а ще вона є місцем, де збираються військові — демобілізовані чи у відпустці. Заходять до побратима — Дмитра Данилюка. Він один із перших добровольців, воював у 5 батальйоні, а потім у 128 бригаді. Зараз волонтерить і вчителює — викладає фізкультуру та військову справу. Зараз саме урок. Діти на швидкість збирають та розбирають автомат, готуються до військово-патріотичної гри «Джура», яка має пройти в районі 21 квітня. Не заважаємо.
Директор школи та вчитель історії Федір Кухарчук показує альбом, який зібрали про всіх бійців АТО з села. Тут фото з короткими біографіями. Може, згодом і книжку видадуть, бо варто. Найстарший боєць — з 1961 року, а наймолодший з 1996 року. З них семеро вже демобілізовані, а 20 ще служать. Є добровольці, мобілізовані, контрактники з 30, 24, 128, 53, 93, 28 бригад. Місця дислокації: Зайцево, Кримське, Луганськ, Щастя, шахта Бутовка, Піски. Усі на передовій.
«Патріотизм завжди був властивим для краснян, — говорить Федір Кухарчук. — От, 1 листопада 1918 року, коли у Львові був Листопадовий зрив, проголошення ЗУНР – семеро краснян були в перших рядах. Багато воювало у рядах УГА, УПА, ОУН».
Директор розповідає, що в селі та навколо в лісах було чимало боїв повстанців з енкаведистами. Нині там пам’ятні хрести, могили. Люди не забувають. Організовують факельну ходи від гори Клива, що на початку села, де був великий бій, до околиці — у присілок Лаз. Там була облава, живцем спалили багато партизан.
У роки національно-визвольних змагань загинули 110 краснян, 57 родин вивезли до Сибіру. Майже ніхто не повернувся.
До хлопців, до служби
20-річний Іван Тимків — високий, кремезний хлопака — наймолодший атошник села. Контрактник та один із перших в АТО. У нього батько в Югославії воював і сам Іван змалку мріяв про армію. 21 березня 2014 року підписав контракт, а назавтра оголосили мобілізацію. За два роки пройшов чимало. Розмовляє суворо й лаконічно, як справжній вояка. Зараз він у відпустці, прийшов на 12 днів. Скоро вже на передову — у Кримське, де стоїть його 24 бригада.
«У відпустку вже вп’яте приходжу, — говорить Іван. — Кілька днів побуду, ніби нічого, а потім така нудьга находить… Тут усе інше й не те. Дуже звик до того життя, до хлопців, до служби».
Він уже збирає торби з гостинцями, каже, має замовлення від побратимів — багато сала й цигарок. Сам не курить.
Пригадує, вперше з полігону виїхали в АТО — під Солнцево. І в перший же день накрило «градом». Тоді поранили товариша, до речі, односельця — осколки посікли ноги. Перед тим обстрілом Іван дав йому бронежилет, який передали з дому. Каже, якби не той бронежилет…
«Накривало «градами» й під Трьохізбенкою, — пригадує боєць. — Лазили різні диверсійні групи. «Найвеселіше» було на 29 блокпості — щодня мінометні обстріли. Там я був старшим позиції, треба було позивний, то згадав про піщану гадюку — гюрзу. Тепер маю таке псевдо».
Рік після війни
Для Юрія Марчинського 16 травня буде рівно рік, як він зняв військову форму. Також один із перших добровольців. Як і Данилюк, спершу був у 5 батальйоні, потім у 128 бригаді. Героєм себе не вважає, каже, інші герої, бо якби не було того загального запалу — ніхто б не пішов.
Юрій — столяр, фах дуже згодився під час служби в інженерно-будівельному батальйоні — будували фортифікаційні споруди. До мирного життя, каже, адаптувався легко через свою спокійну натуру, просто не брав близько до серця, хоч було багато: Амвросіївка, Кумачове, Артемівськ, Дебальцеве.
«Діти, дружина, ліс навколо, то мені й на реабілітацію не треба — все тут, — сміється боєць. — Городи так захопили, що зайві думки відпадають. З хлопцями зустрічаюся часто. От, у Надвірній водійські курси для атошників з підвищення категорії закінчив».
На червоній машині під школу під’їздить Василь Бойко. Демобілізований у вересні минулого року. Служив у 72 бригаді. Страшенно говіркий, багато жартує. Каже, не шкодує, що пішов служити. Сміється, мовляв, якби там інакше ставились, можна було б лишатись.
Але посерйознішав, коли ми відійшли. Між своїми хлопцями щось говорив про проблеми на біржі праці. Не може знайти роботи.
Діти не винні
«Неправильно забивати дітям голови своїми спогадами і болями, — каже вчитель Дмитро Данилюк. — Я вчу їх правильної військової справи. Ту програму, яка є зараз, треба міняти, бо радянська, неефективна. Маємо переходити на натівські стандарти. З учнями працюю на живих прикладах. Вчу, як однією рукою зібрати й розібрати автомат, якщо поранений, як витягти з поля бою побратима. Діти мають велике бажання вчитися, але дай Боже, аби їм то не пригодилося».
До речі, Дмитро Данилюк — кандидат у майстри спорту з пішохідного туризму. Обійшов усі Карпати, Кавказ. Дружба з картою дуже помагала на війні. Про те він не дуже хоче говорити, особливо важко згадувати вихід з Дебальцевого.
Вчитель більше розказує про Чорнухинську середню школу. Його підрозділ базувався саме там. Як освітянину цікаво було дізнатися, як то у школах сходу України, багато спілкувався з дітьми, їздив по селу, роздавав малим солодощі, які привозили волонтери.
«Наші діти мають усе, — каже Дмитро. — Вони живуть іншим життям, ніж ті, що там. До речі, багато тамтешніх дітей розмовляють українською, хоч це й найвіддаленіша частина Луганщини. Вони тижнями не бачать денного світла. Проїжджаєш і бачиш, як дитина ледь витягає голову з підвалу, аби хоч трошки вдихнути свіжого повітря. Їдеш і думаєш собі: «Не дай Боже, аби воно пішло до нас». Там також наша територія і я вірю, що ми її повернемо. Але ті діти… Це боляче… Вони не винні».
Розповідає, як одного разу сидів на позиції — на териконі (штучний насип з відходів виробництва) — і бачив, як по дорозі в їхньому напрямку йшли два хлопчики, років з 8-10. А за дітьми з лісосмуги підкрадалися сепаратисти.
«Вони тими дітьми прикривались! — підвищує голос Данилюк. — Зразу по рації хлопцям повідомив: «Там діти — не стріляти». У тих терористів — нічого святого».
Три тижні тому Дмитро повернувся зі Сходу. Вже вдруге їздив на передову, в кожен підрозділ, де служать односельці, возив їм допомогу.
«Хто побував там, знає, що помагати треба багато, — каже Дмитро Данилюк. — Приємно було побачити моїх хлопців, до речі, моїх учнів. Із 27-ми я у 12-ти викладав «Захист вітчизни».
Усі дочекаються
З дня на день свого героя виглядає Марія Микитин. Її син Василь уже рік і місяць служить у 53 бригаді.
Жінка мешкає через дорогу від школи. Сидить під хатою, на лавці, у тіні. Показує через город на хату, оббиту пластиком, — там сина вже діждались. А він пішов в один день з її Василем. Показує на наступну хату, що й там сина дочекались, правда, був поранений.
«Як сину прийшла повістка, то одразу пішов. Сказав: «Мамо, я не можу не піти. Якби якась біда, якби не дай Боже, когось із хлопців привезли, як я буду людям в очі дивитись?» — переповідає мати слова сина. — Щодня мені дзвонить. Ще такого не було, аби не віддзвонив і не сказав, що все добре, аби не переживала. З нашого села найбільше хлопців у районі служить. Всі були в армії і повинні були йти, я так думаю. Ті, що ховаються, – то не мужське».
З церкви, бо Благовіщення, йде невисокий чоловік у вишиванці — Орест Козар. Не стримує радості, бо син повернувся.
«Якраз мамі на день народження подарок зробив, — посміхається пан Орест. — Щасливі, що дочекались єдиного сина. Рік і два місяці відслужив. Зараз до дружини поїхав — до Львова. Ми запросто могли його відкупити, але сказав: «Навіть не пробуйте!». Андрій служив у 30 бригаді. Нам з дружиною було дуже тяжко, але Бог добрий. Всі дочекаються. З нашого села майже цілий взвод служить. Пишаюся, що син теж».
Comments are closed.