Зрілі суспільства, як відомо, потребують передбачливих менеджерів і впертих законників. Суспільства-підлітки спазматично прагнуть героїв. Чим пацаватішим є суспільство, тим більше воно генерує потреби у канонізованих героях, тим більше для цього суспільства виробляють медійного героїзму (ледь не написав «героїну»).
Адже ним, тим героїзмом, найзручніше прикривати косяки та злочини пацючої бюрократії. А ще медійний героїзм є знеболюючим засобом для суспільних травм. Саме знеболюючим, а не ліками.
В Україні до прагнення героїзму додається традиційна театральність політики. Нашому електоратові потрібні видовища і костюмовані кумири. Навіть, якщо вони з’являються в зомбоящику в костюмі Адама, як козак Гаврилюк.
Й не важливо, що у тій голові, яку показують по ТБ. Головне, щоб на ній була махновська шапка та ще й з перами. А під шапкою — зачіска, котру стилісти і гримери режисера Гофмана, екранізуючи «Вогнем і мечем», вважали актуальною для вошивців XVII століття.
«О! — каже електорат, дивлячись на пера та зачіску. — Певно, крутий козарлюга!».
А вже від «козарлюги» до телегероя й зовсім поряд — одна брудна балаклава і три-чотири пробулькані крізь неї грізні заяви. Згадую, як у липні 2014-го у начебто нормальній компанії ризикнув посміятися з Семена Семенченка, наче списаного з гротескних персонажів гаррісонівського «Сталевого щура». Реакція компанії була вражаючою: обличчя бурячкового кольору, вирячені очі, бризкання слиною та крики на тему «рукі прочь ат хєроя!».
Мої тодішні співрозмовники були доволі освіченими і критично налаштованими людьми. Здатними іронічно сприймати дійсність. Але — упс! — проти ментальних ключів, вмонтованих у підсвідомість, не попреш. Політичним шаманам та іншим з породи політтехнологів про це відомо. Тому тему героїзму вони радісно юзають у всіх напрямах і на всіх азимутах. І не біда, що канонізований ними персонаж колись зніме ту свою балаклаву та всі побачать… те, що побачать.
Шаманам не впирається.
Бо ж вона, та героїчна тема, самовідновлювана та самопідтримувана. Герої (в лапках і без лапок) невпинно актуалізують страждання (свої та інших), актуалізовані страждання поглиблюють суспільні травми та роз’ятрюють прописані у підручниках історичні рани, відповідно, суспільство прагне героїв, як наркоман ширки. Утворюється замкнене коло. Уроборус. Вічний двигун. Політтехнологам, що вдало запустили в обіг «героїчний» бренд, залишається тільки глибокодумно колупатися в носі, малювати білборди з суворими обличчями, писати істеричні коментарі та рахувати гроші.
Адже наша політика не лише травматична, але й сентиментальна. А в електорату запасу сліз стає не лише на рабинь ізаур та зраджених покриток.
Принагідно згадуються вусаті харизмати кінця вісімдесятих і початку дев’яностих, на спинах котрих хитруни з ідеологічного відділу КПУ в’їхали у владні кабінети. Де вони, ті мітинґові атланти й пікетні геркулеси? Все ще, певно, підпрацьовують у маргінальних політичних проектах, від яких вже не просто тхне, а відверто смердить.
Проте харизматам Помаранчевого майдану й зовсім не повезло. Вусані горбачовських часів хоча б отримали сатисфакцію у вигляді узаконених атрибутів державності та зовнішніх знаків поваги. Їх, принаймні, намалювали на тій пафосній фресці, що прикрашає фойє Верховної ради.
«Лицарям апельсинової підкови» їхній кумир співмірної втіхи не подарував. Картини з їхніми обличчями я бачу тепер лише у темних кутках політичних музеїв. Можливо, героям чотирнадцятого року повезе більше. Як і тим брендовим постатям, що їх завели до медійного канону в останні два роки.
До речі, а хто в нас там тепер герой?
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.