Деякі наївні люди думають, що суспільні пружини стискаються самі. Що так їм, пружинам, хочеться. Що вони як сьогодні стиснуться, так потім і розпружуться. Типу, фіґня. Мовляв, всі скандали і кризи розвіються, як мара над старим цвинтарем. І знову будемо жити-поживати, чікенів жувати і холодильник наживати.
А, насправді, все зовсім не так. Пружини стискаються для того, щоби в час Х швидко виштовхнути все г…но на поверхню. Всі ті укохані суспільством косяки і проїзди, яке воно загортало й загортає у папірці. Загортає з безглуздою і серйозною дбайливістю психопата, не помічаючи, як навколо все змінюється, як на арену виходять нові сили і нові сенси.
На арену виходять боги і підсвинки керованого хаосу. Настає їхній час — час потоків і трансферів, час цинічних мігрантів, харизматичних параноїків і новітніх кочовиків. Все, що зробило ставку на незмінність і стабільність, йде лісом.
Першими кандидатами на смітник виявляються ідеалісти. Ті, хто, попри всі знаки і знамення, продовжують служити ідеям. Не помічаючи, що їхні ідеї і кумири вже давно стали «брендами», «трендами», пройшли капіталізацію і тричі перепродані на помийних біржах. Скучних ідеалістів грають у всі дірки. А вони, сараки, потрапляючи до волохатих лап політтехнологів і кураторів, усе собі щось бурмочуть про «невмирущі цінності» і «традицію». Хоча варто лише зайти за кут, щоб побачити як усі ті «цінності» продають гуртом і вроздріб з великими скидками.
А все тому, що сто років тому революційні маси та інші «війська злидарів» знищили класичний світ. Знищили той тисячолітній ґрунт, на якому «невмирущі цінності» росли, який живив їхні корені. А тепер, вирвані з контексту, засохлі та зморщені, «цінності» перетворилися на музейні експонати, на іграшки, на «стариє пєсні о главном», на товар і ностальгію.
Ідеалістів використають як розхідний матеріал. Як гніт для підриву бомби. А потім або зовсім забудуть, або ж поставлять їм черговий монументик із дешевого матеріалу, проспівають біля нього тужливу пісню і підуть жувати чікени. Зрештою, це буде не вперше.
До керованого хаосу і дії прихованих пружин треба звикати. Не мріяти про те, що через п’ять, десять чи двадцять років настане якесь там стабільне життя. Не сподівайтеся, не настане. Світ без основи не передбачає зупинок. Епоха зрушень лише починається і варто навчитися ловити кайф від калейдоскопу змін, від кочового життя та смислових каруселей.
Головне — не брехати собі й не плекати ілюзій. Ми все ще живемо на теплих уламках старого світу. Але цим уламкам залишилось не довго. Вони зникають тепер, на наших очах. Нові люди приходять не для того, щоби нас рятувати й годувати, а для того, щоби встигнути нажитися на процесах занепаду. Вони також довго не втримаються, їх знесе чергова хвиля змін.
Відтак прийдуть жорстокі часи рішучої конкуренції. Старі цвинтарі й порохняві «цінності» стануть вкрай неактуальними. І прийдеться довго воювати, щоби саме життя родів і племен не розвіялося надаремне. І тоді, обертаючись назад, ми згадаємо теперішні дні, як старий добрий час, коли хаос був ще не таким зубатим, ідеалістам ще дозволялося колупатися в носі, а кибитки новітніх кочовиків ще не рушили роздовбаними дорогами.
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.