За впізнаваністю старі станиславівські поштівки поділяються на три категорії. Перша: що було, те й залишилось. Друга: зміни є, але в цілому краєвид можна ідентифікувати. Третя: «А де це?!». Ця, яку в 1910 році випустив видавець Шраєр, звісно, з останніх. Лише напис «Stanislawow» вказує на те, що фото звідси, пише Репортер.
Поштівка з колекції Олега Гречаника
Фото Ігоря Гудзя
Сто років тому вулицю Кілінського (Лепкого) замикала струнка будівля кірхи. Так у Станиславові називали протестантський храм, де молились лютерани й кальвіністи. Серед них переважали німці, які приїхали сюди після прокладання залізниці та працювали на колії або у паровозоремонтних майстернях. Кальвіністи й лютерани об’єдналися в Євангелістську Церкву аугсбургського та гельвецького визнань. Скорочено їх називали євангелістами — звідси й напис на поштівці.
Власним храмом віряни обзавелись у 1885 році, освячення відбулося 26 листопада. Прізвище архітектора нам встановити не вдалося, а от спонсори відомі — якийсь пан Гауер і міська Каса ощадності.
Хоча новозбудована кірха трохи відрізнялась від тої, яку ми бачимо на листівці. У 1900 році ініціативний пастор Теодор Цьоклер провів реставрацію, тож «костел, замість тимчасової, отримав високу досконалу вежу».
Ззовні кірха мала ознаки неоготики, але всередині зовсім не нагадувала пишні середньовічні храми. Протестанти не поклоняються іконам і статуям, тому внутрішнє убранство євангелістських святинь було дуже скромним. Вівтарем часто слугував звичайний стіл з розп’яттям.
Совіти кірху закрили, перетворивши її на спортшколу. Однак до наших часів вона все одно не достояла. Поруч запланували пам’ятник Леніну та, «щоб не псувати краєвид», кірху підірвали. Точна дата є у спогадах Остапа Роп’яника — батька відомого франківського художника Ігоря Роп’яника:
«28 грудня 1971 року. Коли ми їхали автобусом на базар, побачили, як фанерами закривали вітрини в гастрономі на Радянській (тепер Незалежності — Авт.), а в квартирах на вікнах клеїли навхрест паперові стрічки. Як у війну. А коли поверталися, то на Леніна (Лепкого — Авт.) вже не пустили автобус. Пізніше довідався, що підривають німецький костел».
Шкода кірху, втім тут усе зрозуміло. А от що за купа каміння на передньому плані, може, дорогу брукують? Ні, це привезли матеріал для «Закладу різьбярсько-каменярського Мар’яна Антоняка». Його майстерня містилась за адресою Сапіжинська, 69 і спеціалізувалась на виготовлення могильних пам’ятників. Зовсім поруч — одразу за кірхою — був головний християнський цвинтар, тож замовлень Антоняку не бракувало. Та в його майстерні робили не лише надгробки. Мешканці Франківська і сьогодні можуть побачити досконалі скульптури на фасадах колишнього готелю «Київ» і сусідньої кам’яниці Гаусвальда. Хоч деякі дослідники приписують їхнє авторство брату Мар’яна Антоняка — Феліксу.
Ця майстерня протрималась аж до «перших совітів». В архівах щодо неї є багато цікавого матеріалу. В різні роки там працювало від 7 до 20 людей, але була велика плинність кадрів. Може, через важку роботу й маленьку зарплату — в серпні 1933 року робітник отримував 60 злотих на місяць (приблизно 100 двокілограмових буханців хліба).
Домінантою сучасного фото є готель «Надія». Його звели у 1975 році за типовим ленінградським проектом, прив’язку якого виконала архітектор Лукія Лукомська. Правда, тоді він називався «Україна», а теперішню назву дістав після приватизації у 1991-му, на честь дружини власника — Надії Бойко.
Пам’ятника Леніну, через який і підірвали кірху, нема. Його знесли восени 1990-го, потім він п’ять років пролежав на складі, доки його не переплавили на пам’ятник Франку.
Comments are closed.