Іноді заглядаєш в календар і замислюєшся: скільки всього можна запхнути в життя одного покоління. Якихось 25 років тому-23 лютого і 8 березня були державними (навіть не державними, а ритуальними) святами з повним набором спеціального етикету — листівки для дівчаток, прояви уваги від хлопчиків.
У дитинстві такі речі сприймаються нормально. А ось зараз, через чверть століття потому (та яка чверть, тридцять років вже), все це здається настільки нещасним і безпорадним, як і вся совкова ідеологічна машина з її наскрізною цензурою та нескінченними білими плямами.
Деякі речі переглядати складніше, оскільки доводиться залишати комфортну зону своїх уявлень і віри, виходити за їх межі, опинившись наодинці з сумнівами та підозрами. Особливо якщо тобі далеко за п’ятдесят і ти звик до того, що картину світу для тебе формує начальник цеху. Але є одна річ, найбільш сумна — коли твоя неготовність відмовитися від історичних фантомів і монстрів змушує відмовлятися і від своєї країни на користь ефемерною імперії, яка давно і надійно відійшла в небуття. Одна справа квіти в целофані, і зовсім інша — готовність підтримати окупанта.
От кажуть, що історія нічому не вчить. Вчить, звичайно, вчить. Правда, якщо ти не прогулююєш заняття. Вчить хоча б тому, що пам’ять — складна і непередбачувана. І добре б, покладаючись на неї, все одно перевіряти факти. З пам’яттю завжди так добре, коли ти нічого не забуваєш, але далеко не все з того, що ти запам’ятав, варто святкувати.
Повну колонку читайте в журналі Новое время від 3 березня 2016 року.
Comments are closed.