Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Різного штибу соціологічні опитування – якщо вони тільки не фейкові та в міру коректні – завжди приносять сяку-таку поживу для роздумів. І так само для здивувань. При цьому як роздуми, так і здивування можуть забарвитись у найпротилежніші емоції. Бо такий вже він є, сам у собі суперечливий і бентежний vox populi. Тим більше, якщо populus – наш рідний український.
Десь коло двох тижнів тому промайнула новина, що їй я спершу зрадів. Точніше, не так їй, як її заголовкові: «Найгірше українці ставляться до Путіна». Радіти з цього приводу на третьому році путінської аґресії – справа взагалі-то дещо абсурдна. Це майже як зрадіти новині про те, що Дніпро впадає в Чорне море. Але я все одно зрадів, бо з українцями ніколи й ні в чому не можна бути певним. Отже, той соціологічний факт, що з усіх знаних їм лідерів українці найгірше ставляться таки до Путіна, я подумки відсвяткував як перемогу. Чи як її прийнято тепер писати – #перемога.
Однак уже перше речення цієї переможної новини змусило мене вхопитися за голову: «Найбільш позитивно серед світових лідерів українці ставляться відносяться до президента Білорусі Олександра Лукашенка».
Як ви розумієте, причин для такої реакції в мене водночас виникло аж декілька. По-перше, вживання кальки «найбільш позитивно» замість питомого «найпозитивніше». По-друге, невичитане й покинуте напризволяще поєднання двох варіантів присудка «ставляться відносяться». По-третє, – що загумінкового і пришелепкуватого «останнього диктатора Європи» українські ЗМІ титулують «світовим лідером». Ну, й найважливіше, по-четверте, – сам зміст. Тобто той факт, що мої співвітчизники справді ставляться до Аляксандра Лукашенки «найбільш позитивно».
Для цілих 63 відсотків (!) українців цей «світовий лідер» є коли не зразком, то улюбленцем. То, може, Бацька помилився країною? З таким показником підтримки бути б йому президентом України, здобувши «елєхантну» однотурову перемогу куди переконливіше за нині чинного! Тільки от що після цього сталось би «с родиной и с нами»? Страшно навіть подумати.
Але наступний показник соцопитування вражає не менше. Бо на другому місці після білоруського президента опинилася… канцлерка Німеччини. За Анґелу Меркель у нас 58 відсотків. Тяжко уявити собі політичних антиподів, віддалених одне від одного більше, ніж ці двоє – Меркель і Лукашенко. Але для українців вони близькі й ледь не однаковою мірою хороші. При цьому навряд чи пані Меркель нині користується аж такою підтримкою у себе в Німеччині. От і маємо відповідь на запитання, хто став би оптимальним прем’єром (чи то пак прем’єркою) України. Ідеальна формула для нашого суспільства, виходить, така: Лукашенко президент, Меркель прем’єр.
Подальший список українських симпатій теж доволі цікавий. Третє місце (я дав би перше) у президентки Литви Далії Ґрібаускайте (51 відсоток, є надія на однотуровість). Четверте – по 49 відсотків – ділять між собою президент США Барак Обама і… президент Польщі Анджей Дуда (Господи, а цей же чим заслужив?!). Доволі невиразний невдаха Франсуа Олланд подобається аж 40 відсоткам. Але у спину йому дихає 37-відсотковий демократ і ліберал «всея Казахстану» Нурсултан Назарбаєв.
Ви беретеся робити за цими результатами якісь висновки про стан цього суспільства? Іншими словами – що воно собі думає у своїх головах? Особисто я не ризикую.
При цьому цифри відсотків, даючи в сумі значно більше, ніж 100, свідчать про те, що кожен опитуваний мав назвати не одного «світового лідера», а свій особистий список – у порядку зростання чи спадання симпатій. Тому, на жаль, не доводиться припускати, що «модель Лукашенка» подобається одним, а «модель Меркель» іншим українцям. Вся каша якраз у тому, що вони подобаються одним і тим самим. І якщо Лукашенко може подобатися за смертну кару, то Меркель – за «високі зарплати». Якщо Ґрібаускайте і Дуда – за підтримку України (дарма, що перша заслужено, а другий ні), то Обама – за чарівну усмішку і soft power. Тобто в кожного з лідерів є якісь раціональні підстави, аби сподобатися «пересічним українцям». От лише загальну картину цих уподобань раціональною ніяк не назовеш.
Ну а російський президент усе ще подобається цілим 10 відсоткам. І це при тому, що, наскільки я розумію, опитування не проводилося на окупованих територіях Криму та Донбасу, які цей показник, щось мені підказує, охоче зробили б суттєво вищим. Проте на неокупованій частині Донбасу опитування точно проводилося, й там до Путіна ставляться, як стверджують у тій же новині, «відносно позитивно». При цьому новинарі куртуазно й сором’язливо відсотка не називають. Іншим словом, замовчують. Можливо, він уже став державною таємницею Полішинеля. Тому, що означає в цьому випадку «відносно», нам із вами залишається ворожити на кавовій гущі. Або здогадуватися, що в тих десяти відсотках любові до Путіна «в середньому по Україні» частка Донбасу, як кажуть, вирішальна.
Тобто наші справи йдуть добре. Перепрошую – відносно добре.
