СВІЖЕ:

Тарас Прохасько: Про підсніжники, поліцію і весну

Facebook
Telegram
X
WhatsApp

Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.

Prohasko1[1]

Кожного разу, коли я цими днями виходжу або заходжу до будинку на центральній вулиці міста, в якому живу, бачу кількох продавців підсніжників, які стоять трохи далі від своїх торбів, в яких спакована основна партія товару.

І ще я бачу, як патруль нової поліції робить великий гак, щоби обійти цих браконьєрів і порушників закону. Поліцаї знають, що тут відбувається регулярний злочин. Вони не залякані цими злочинцями і не отримують від них ніяких грошей за толерантність. Поліцаї, як і більшість людей, на чиїх очах злочин повторюється, обходять це місце з кількох причин.

По-перше, чомусь саме за цих продавців квітів в один момент заступаються усі небайдужі і свідомі перехожі, бештаючи бездушних поліцаїв. По-друге, поліцаям самим шкода цих убогих жіночок і дітей, які дарують чи продають людям радість. Але найголовніше, що саме у цьому випадку мало хто вважає злочин злочином. Мало хто розуміє, що за ним стоїть і до чого він веде.

Я вже давно – після досвіду всіляких природоохоронних акцій тридцять років тому – пообіцяв собі не втручатися у це беззаконня своїм беззаконням, не додавати вибіркового насильства до обраного насильства. Залишається хіба бойкотувати, але це не дуже вдається, бо існує надто багато оправдань і мотивів купити букетик первоцвітів (навіть свідомі вважають, що не купити вже зірвані – гріх, бо тоді їх доведеться викидати купно). Можна ще спробувати щось пояснити. Але це ще гірше. Вони настільки заблоковані і закорковані, що кожне слово сприймають як жахливу агресію, як брутальне порушення приватного простору.

А я пообіцяв собі такого не робити. Навіть тоді, коли порушують мій комфорт. А то, що я бачу ці квітки – вже величезне порушення мого комфорту, за яке у давні часи слід було вихопити шаблю і хоча би щось розрубати. Натомість я проходжу, культивуючи внутрішній спокій.

І, проходячи кільканадцять кроків, хаотично думаю. Я тримаю у полі зору одну квітку. Вона стає як ілюмінатор літака, який летить на відносно малій висоті. Я всередині літака. Квітка – ілюмінатор. Я притуляюся до ілюмінатора і дивлюся вниз. На землі видно повно всього і всякого, але літак летить скоро, і я встигаю вирізнити тільки те, що пропливає безпосередньо за підсніжником.

Я думаю про весну. Про те, що все повторюється. Що мало що змінюється від часів моєї молодості. Про убогих мешканців підлісся, які один раз в році можуть потримати у руках більші гроші. Про міських алкоголіків, які наважилися вийти у ліс, нарвати квіток, і невдовзі будуть пити то, що захочуть. Про всіх тих у цій проклятій системі, які взяли забагато, залишивши решті так мало. Про всьо то дрантя, яке куплять убогі селянки за вторговані гроші. І про то, якою незначною є ціна унікального життя. Про то, що найбільшою цінністю є розмаїтість форм життя.

І про то, що насправді їх стає менше, а не, як здається, більше. І про те, як зникають мови. І як тяжко устигнути зробити щось призначене навіть тоді, коли знаєш, що призначене. І як легко не відчувати болю поза власним тілом. І як життя можуть тривати тільки завдяки смертям. І про прохолодні грабово-дубові ліси, в яких пахне кількома поколіннями опалого листя, крізь яке щойно пропхалися малесенькі білі квітки. Думаю про юнацькі роки, про брата, про наші розмови і муки пошуку намірів. Про то, що нічого неможливо пояснити. Про темінь, жадобу вражень, про народ. Про самознищення і брудну воду. Думаю про звірину і рибу, яку у нас мусять вибити. Про то, що цей народ такий нещасний, бо так поводиться з власними псами. І не можливо спинити цього потоку. І нема чого шкодувати. І нема на що сподіватися. І думаю про то, як щось живе розривається, розтискається, розтинається, як болять клітини.

Ще я думаю про народи, з якими поводилися, як наш з підсніжниками. Про бранок і ґвалт, про розтоптаних дідів і дітей. Про страх і жах, який наповнює душу тоді, коли кришаться клітинні стінки. Думаю про то, як навчитися сприймати все спокійно. Гідно. Вдячно. Як не боятися близькості з людьми, які винищують первоцвіти і спалюють мурах. І полюбити себе хоча би заради того, щоб полюбити ближнього якось краще. Встигаю ще подумати, що Богові, мабуть, потрібні….Але думка обривається, бо квітки-ілюмінатора вже не видно. Поліції також. Входжу у зону комфорту, знаючи, що зараз буду ще вертатися, знов кудись рушати. І щоразу проходити повз інші фрагменти думок. І мені, виявляється, від цієї можливості добре.

Підсумуйте за допомогою ШІ

Якщо шукаєте дієвої реклами, звертайтеся на reklama@report.if.ua. Умови й деталі завжди є – тут.

СХОЖІ НОВИНИ
707532220_1655291172445485_3876685654471689489_n
707764778_1591747799188137_2284379840382441082_n
Юрій-Пицюк
ОСТАННІ НОВИНИ
Генштаб
Генштаб повідомляє про 291 боєзіткнення. Ворог втратив 1430 осіб та 1781 БпЛА
дні здоров'я
Безкоштовні тести та консультації лікарів: де 1-7 червня на Прикарпатті будуть «Дні здоров’я» (ГРАФІК)
свічка
Прикарпаття втратило захисників Івана Грицьківа, Руслана Івасютина, Максима Симоненка й Богдана Гриніва
гроза
Грози й сильний вітер: якою буде погода на Прикарпатті в останні вихідні весни
будівельники
Щоб зменшити вплив чиновників, у Франківську створять спілку будівельників
707532220_1655291172445485_3876685654471689489_n
На Косівщині портрети загиблих військових встановили біля радянського пам’ятника
земля
Прикарпаття стало найдорожчим регіоном України за вартістю сільськогосподарської землі
чукалівка
У Чукалівці проведуть першу щомісячну панахиду за полеглими захисниками
Благо
“єОселя” за новими правилами: чому Івано-Франківськ виграє на тлі загальноукраїнського дефіциту нового житла 
ветеран військовий
“Планові навчання спецпризначенців”: франківський ТЦК прокоментував відео із затриманням військових
ікона 3
У Калуші освятили тактильну ікону для людей із порушенням зору
707764778_1591747799188137_2284379840382441082_n
Останній дзвоник в Івано-Франківську: у школах громади завершився навчальний рік
Прокрутка до верху