Повторюю це без упину вже не один рік. Я, російськомовний росіянин (запевняю вас, без тіні неврозу із цього приводу), весь час пропоную вдавати, ніби Росії не існує, пише відомий журналіст Юрій Макаров.
Не як пекельного монстра, цілісної потуги, скрині Пандори, що регулярно вивергає із себе аморальних потвор та системи залпового вогню — спробуй тут не помітити! — а як певної нібито близької цивілізації, з якою ми за інерцією намагаємося вести внутрішній діалог. А потім жахаємося: божечки, хто подумав би!? І цей ватнік, і цей, іще й цей… та що там зовсім нормальних не залишилося?
Забудьте, писав я задовго до перших залпів мінометів і перших десантів «зелених чоловічків», припиніть озиратись, опустіть залізну завісу в своїй свідомості! Мені відповідали, що я божевільний, мракобіс, культурний інвалід, як можна переривати культурні зв’язки?! Авжеж, культурні. 152-міліметрові.
Наш колись талановитий земляк Едуард Савенко на псевдо Лімонов задовго до того, як остаточно скурвився, написав фантастичне оповідання: світ прокидається й бачить, що СРСР дивовижним чином зник, а на його місці пустеля, вкрита туманом. За версією прозаїка, Захід розгубився й миттю поринув у кризу, бо мало не єдиним сенсом його існування (на думку автора) було протистояння комуністичній Імперії Зла. Тепер виникає враження, що без постійної присутності у свідомості «старшого брата» (обидва слова, звісно, в лапках, щоб не грішити Фройдом) дехто з нас відчуває порожнечу. Байдуже, з ким звіряти годинник, із родичем чи ворогом, головне, що цей Інший є і додає нашому існуванню зайвого сенсу. Коли на кожному кроці чуєш про закручування гайок, демагогію, підступність, хамство усередині російської держави, подекуди виникає враження своєрідної абстиненції. Невже немає більше тем для розмови? Та нехай собі показяться, мені що з того? Людей, звісно, шкода, але їх скрізь шкода. В Африці, наприклад. Або в Сирії, в Іраку. Навіщо така акцентуація? Звичка чи травма?
«ЗАЦИКЛЕНІСТЬ» НА РОСІЇ — ПРОДОВЖЕННЯ ДАВНЬОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД МЕТРОПОЛІЇ. ЦЯ ЗАЛЕЖНІСТЬ УЖЕ ДАВНО НЕ ТІЛЬКИ ШКІДЛИВА, А Й СМІШНА
Чимало українців із російським етнічним та/або культурним корінням до останнього часу рівнялися на Росію: читали видані в ній книжки, дивилися її телебачення, їздили до Москви чи Санкт-Петербурга підзарядитися мистецькими враженнями, іншими словами, жили в «спільному культурному просторі». Потім з’явилася можливість читати свою просунуту літературу (її вже чимало, спробуй за всім простежити!) й подорожувати в інші просунуті країни — все обмежується тільки грошима. І щойно «брати» почали неоголошену війну, типовою стала ситуація, добре описана в Толстого, коли другорядна героїня «Війни і миру» пише подрузі: «Я вам пишу по-русски, мой добрый друг, […] потому что я имею ненависть ко всем французам, равно и к языку их, который я не могу слышать говорить…»
Можна зненавидіти окупанта, все ще перекладаючи в голові свої думки з його мови у прямому й переносному сенсі. Реакція сама собою зрозуміла й виправдана: якщо кінцевим пунктом нібито блискучої культури Толстого, Чєхова, Пастернака стала нинішня естетична безодня зразка Дмітрія Кісєльова, то ціна їй ламаний шеляг. Увага: не Толстому й не Пастернаку, а культурній матриці, у межах якої, завдяки якій (а може, всупереч якій) вони відбулися. Але зберігаймо здоровий глузд. Питання ж не в тому, щоб скинути Достоєвского із п’єдесталу, а в тому, щоб переглянути саму систему п’єдесталів.
Для цього доведеться не просто поміняти знак із плюса на мінус, а звільнитися від власної тоталітарної свідомості. Перестати вірити в те, що «Пушкін — наше всьо». Не все й не наше. І, до речі, відмовитися від дзеркальної ситуації: скільки я знаю людей, для яких «усім» є Шевченко, але які жодного разу не брали до рук ані Рільке, ані Одена, ані, зауважмо, Антонича! Усвідомити нарешті карикатурність позиції, коли столиця чужої, ворожої держави досі залишається «культурним шлюзом», крізь який ми погоджуємося отримувати інформацію з великого світу. Звісно ж, із розставленими по дорозі акцентами. Це, не виключено, здасться екстравагантним, але від певного часу мені простіше дізнаватися про вартісні російські новинки з американських джерел: так я можу бути певен, що вони пройшли бодай первинний фільтр.
Учіть мови! «Зацикленість» на Росії — продовження давньої залежності від метрополії. Ця залежність уже давно не тільки шкідлива, а й смішна з огляду на тамтешню цензуру, репресії та масове божевілля. Тому годі думати про білу мавпу. Світ, повторюю, великий, і більшість культурних трендів територію Орди взагалі ніяк не зачіпає. Забудьте про неї на якийсь час. Вдайте, що її немає. Відпустіть. Років за 50, якщо там щось зміниться, повернемося до цього питання.
Comments are closed.