Втеча століття ІІ. У 1911 році зі станиславівської в’язниці Діброва втік в’язень

На світанку 10 листопада 1911 року у станиславівській в’язниці Діброва зчинився алярм – втік один із в’язнів. І не якійсь там злодюжка, а Мирослав Січинський – той, що застрелив намісника Галичини графа Потоцького, пише Репортер.

Крізь тюремні запори

Зникнення Січинського помітили о шостій ранку, коли в’язні виходили зі своїх камер на роботу. На ліжку Мирослава лежав коц, звернутий таким чином, ніби там спить людина. При огляді камери замки та грати були неушкоджені. Співкамерник Січинського Василь Хомин показав, що той повернувся зі столярні ввечері, з собою мав пляшку вина, яким щедро почастував сусіда.

«Вино оголомшило мене так, що сей час задрімав, – казав Хомин. – Бачив тільки крізь сон, як коло дев’ятої години отворив якійсь дозорець казню і випровадив Січинського зі словами: «Скорше, скорше!». Потім заснув і спав до хвилі, коли рано збудила охорона».

Миттєва «відключка» в’язня викликала підозри. Пляшку відправили на аналіз, але снодійного не знайшли. Перетрусили всю кантіну, тобто в’язничну крамницю, але подібного вина там не продавали.

Оголошення про втечу Січинського

Зі страшним галасом обшукували весь тюремний комплекс. Нишпорили по камерах, в коридорах, на даху, підвалах, заглядали у кожну шпарину. У пивниці під сходами знайшли в’язничну сорочку і штани Січинського.

За тюремним муром, що вночі освітлювався лампами, несли службу військові патрулі, з інтервалом 40 кроків один від одного. Солдати, які чатували біля головної брами, згадували, що десь о пів на десяту з Діброви вийшли двоє дозорців.

Слідство провадив начальник станиславівської поліції Лукомський. Крім того, зі Львова приїхав старший прокурор, радник цісарського двору Гінце. Вони відпрацювали робочу версію втечі: Січинському допоміг хтось з охоронців, він переодяг в’язня у мундир сторожа та вивів через голов­ний вхід. Тепер залишилося дізнатись, хто саме це зробив.

«Пан Нуда, я вас більше не боюся»

За підозрою в організації втечі заарештували чотирьох охоронців – поляків Нуду, Маляжа, Цеслікова та українця Гавриша. Цесліков був коридорним і мав ключі від келії Січинського. Маляж і Нуда несли службу при брамі, що провадила з коридору. Незабаром до їхньої компанії долучився дозорець Іси­дор Тарнавський, який 22 роки пропрацював у пенітенціарній системі. Офіцер військової сторожі засвідчив, що Тарнавський підозріло крутився перед втечею Січинського, а потім, близько десятої вечора, виходив з головної брами разом з якимось безвусим молодцем, одягненим у мундир охоронця.

Парк. На задньому плані проглядається Діброва. Поштівка Зеновія Жеребецького

Потім у поліцію прийшла дружина Яна Нуди, яку той нещадно лупцював і погрожував розлучитись. Пані Михайлина показала, що за наказом чоловіка вишивала українську сорочку. Ніби вона призначалась Січинському, аби той мав у чому ходити в Америці, куди попрямує після втечі. Сорочку вилучили як доказ. Під час обшуку в помешканні Нуди знайшли цілий стос його листування з Січинським.

Охоронець писав в’язневі: «Дайте мені адресу того чоловіка зі Львова, що позичив 500 корон. Мушу конечно з ним побачитись, бо справа дуже пильна…».

Січинський відповідав: «Той чоловік прийде до вас, але перед тим напише зі Львова і підпишеться «брат». Буде чекати на останній лавці в Липовій вулиці». Останній лист Січинського заставив добряче поламати слідчим голови: «Пане Нуда, я вас більше не боюся; нехай пам’ятає на того пана, що приїде зі Львова».

Спершу сторож відпирався, а потім почав колотись. Він сказав, що разом із дозорцем Маляжем вони готували втечу Січинського: підібрали ключі від келії, після чого Маляж вивів в’язня у парк Єлизавети, що був напроти в’язниці. Там на нього чекали товариши, які через Надвірну та Делятин мали доправити втікача до Угорщини. Втім Нуда постійно плутався у власних показах, тож не виключено, що з нього їх вибивали.

Паралельно затримали українського дантиста Романа Яросевича та студента-правника Дмит­ра Вітовського. Обом закидали, що вони перевезли Січинського до Чернівців на автомобілі доктора. Однак, за браком доказів, їх невдовзі відпустили. Також на волю вийшли дозорці Маляж, Цесліков і Гавриш.

Бльонд з пивними очима

Поліційні агенти шукали Січинського по всій імперії, перевіряли потяги, посилили контроль на кордоні та в морських портах. Поширювались листівки із словесним портретом втікача такого змісту:

«В’язень тутешнього карного закладу Іван Андрій Мирослав Січинський, засуджений вироком цісарського суду присяглих у Львові, дня 17 цвітня 1909 року, справа 989 / 8 за злочин вбивства на 20 років важкого ув’язнення – втік нинішнього дня в цивільному убранні з цього закладу. Втікач родом з Черниховець, повіт Збараж, у Галичині, має 24 роки, стану вільного, обряду греко-католицького, студент ІІІ курсу філософії.

Опис особи: ріст – середній, будова тіла – сильна, обличчя – довгасте, шкіра – здорова, бльонд, брови темні, очі пивні (світлокарі – автор), ніс пропорційний, уста помірні, зуби здорові, без заросту, розмовляє польською, руською й німецькою.

Просимо вислідити його, а в разі спіймання, доставити до тутешнього карного закладу.

Старший директор Його Цісарської Милості пан Калоус».

Час минав, слідство тупцювало на місті, прокурор Гінце повернувся до Львова. Польська преса із сарказмом писала, що поліція констатує два беззаперечні факти:

1. Січинський втік.
2. Січинського не знайдено.

На волю через… туалет

Так хто ж насправді допоміг йому втекти? До цього долучилося багато людей. У Станиславові українська інтелігенція створила «Фонд допомоги Олені Січинській», де під приводом фінансової підтримки матері ув’язненого збирали кошти на його втечу, наприклад, доктор Янович дав дві тисячі корон. Пожертви надходили навіть з української діас­пори в Америці та Канади. Загальне керівництво організації втечі взяв на себе Дмитро Вітовський (майбутній держсекретар військових справ ЗУНР), йому активно допомагали Дмитро Дем’янчук і Ростислав Заклинський. Заколотники підкупили двох в’язничних сторожів-українців – Семена Пилипчука та Василя Черевка. Останній тихцем взяв ключ від келії Січинського, зробив відтиск у милі та виготовив дублікат.

Дмитро Вітовський – організатор втечі терориста

Головна брама зачинялась о 22.00 і відчинялась лише вранці, тому тікати треба було до закриття. Ввечері Пилипчук зайшов до камери № 205. Далі розповідає сам Січинський:

«Сторож перекрутив в замку ключ й отворив двері. Черевики я поставив коло ліжка, шапку на крісло, блюзу на лавку, книжка так розкрита, як я її читав на столі, а на ліжку зробив з коца лежачу куклу, що виглядало, ніби в’язень спить… З келії вийшов я босий і лише в сорочці й поверхом нижче, в сутеренах, було заховано мундир сторожа і я там перебрався. Пилипчук наказував мені зняти в’язничну сорочку, щоб потім не казали, що я її вкрав й не карали за крадіж державного майна, якби мене злапали.

Причепили мені під носом вусики (усі в’язні мусили голитись – Авт.), але вони не хотіли приклеюватись, то я підтримував їх носовою хусткою і виглядало, що мені болить зуб… Тоді пішли ми довгим головним коридором в напрямі вихідних до міста воріт. Але якраз напроти нас вийшов голов­ний в’язничний інспектор, який мене добре знав і мав під рукою гори паперу. Пилипчук сказав, що так, якби все пропало, а я подумав, що ні, не пропало. Інспектор бачить здалека, що ідуть двох сторожів в мундирах, в коридорі світять нафтові лямпи, не дуже ясно, міг не пізнати. Але, не дійшовши до нас, раптом повернувся, ніби щось забув у своєму бюро і пішов назад…

Перші й головні грати пройшли ми щасливо, ні жовнірів, ні сторожів не було. Ще одні ворота. Сидів там старий в’язничний ключник, 30 років тут служив, усіх знав. А був такий закон, що коли переходиться коло його воріт, треба було показатися йому, хто йде. Пилипчук всунув голову в віконце будки, чим заслонив мене. Ми перейшли… Все це тривало якихось 45 хвилин, від 8:30 до 9:15 вечора».

Розповідь Семена Пилипчука згрубша підтверджує спогади Січинського. Єдина різниця – при зустрічі з інспектором охоронець заштовхнув в’язня до туалету, що Січинський категорично заперечує. Він згадує, що вже на волі, біля головної брами, солдат-чатовий віддав їм військове вітання, оскільки обидва були у мундирах капралів. Вони зайшли до парку Єлизавети (тепер Шевченка), де на втікача чекав Дмитро Вітовський. Він провів його на квартиру якогось вчителя семінарії, де Мирослав переодягнувся у цивільне, після чого приїхала фіра, що доставила його до села Вікторів. Там Січинський перечекав поки вляжеться галас, перебрався до Чернівців, звідки, за підробленим паспортом, виїхав до Берліну, потім до Норвегії та, нарешті, до Америки. Він прожив 91 рік і помер у будинку перестарілих у Детройті. Перед смертю згадував, що у Діброві годували краще…

У лютому 1912 відбувся суд над охоронцями, яких підозрювали в організації втечі Січинського. Ян Нуда отримав чотири роки, Ізідор Тарнавський – три. Вирок передбачав «суворе ув’язнення, обтяжене постом, твердим ложем і темницею». А ось справжні винуватці втечі відбулись легким переляком – після допитів їх відпустили. Невдовзі Пилипчук і Черевко звільнилися з в’язниці та емігрували до Канади. Скільки їм заплатили, невідомо й дотепер.

Автор: Іван Бондарев