Минулого тижня облмуздрамтеатр відкрив 77 сезон. Директор театру Ростислав Держипільський якраз святкує день народження, на сцені прем’єра – «Оскар і рожева пані», якій ще до показу пророкували славу сенсації. Театр заповнений, люди сидять навіть у проходах, настрій святковий і піднесений, навіть попри те, що всі знають, про що зараз буде вистава.
Рожева пані з Оскаром. Фото: Кульпростір
«Мене звати Оскар, мені десять років, я підсмажив кота, собаку, будинок (здається, навіть підсмажив червоних рибок), це мій перший лист до тебе, бо досі мені бракувало часу через навчання», – лунає дзвінкий хлопчачий голос, а проектор вибиває на білих полотнах веселі дитячі картинки.
Раптово веселість зникає, на сцені спиною до глядачів сидить худенький хлопчик з лисою головою. Він признається, що хитрує. «Мене звуть Яйцеголовий, я живу в лікарні через рак і ніколи не звертався до тебе, бо навіть не вірю, що ти існуєш».
Оскар каже, що він не хороший пацієнт, він похитує віру у всесильність медицини. Оскар знає, що помре, і знає, що про це знають усі – мама, тато, лікар Дюссельдорф, персонал лікарні. Оскар не готовий вмирати, але ще більше до цього не готові вони. Тому Оскару дуже непросто, бо з ним більше ніхто не сміється. Оскар ображений і не хоче ні з ким говорити. Він говоритиме тільки з Рожевою пані – Ружею – ексцентричною галасливою жіночкою, яка заробляє, влаштовуючи святкові шоу. Вона просто не розуміє, з чим зіткнулася, тому ставиться до нього як до звичайного хлопчика. Тож лікар Дюссельдорф дозволяє їй влаштовувати шоу в його лікарні – за умови, що вона кожного дня буде говорити з Оскаром. Так починається історія, яка змінює всіх.
Оскару лишилося зовсім мало часу – лише 12 днів, і Ружа придумує, аби він кожен день проживав за 10 років. А ще, аби писав про це в листах. Нема кому писати? Тоді пиши Богу. В нього навіть можна щось просити, але тільки щось духовне, не матеріальне. І Оскар починає жити. Він сміється з Ружею над її жартами і невдалим акторським минулим, він «одружується» з Пеггі Блю, дівчинкою, колір шкіри якої став синім через хворобу. Свариться з нею, мириться, переживає за її операцію, знайомиться з її батьками. Він мириться й зі своїми батьками, бо якщо маленький Оскар ображався, що «вони могли любити його здоровим, але не можуть так само любити хворим», то «дорослий» Оскар розуміє, що вони теж колись помруть, і те, що він помре раніше, – не причина бути егоїстом і залишити їх із болем, що не змогли порозумітися з хворим сином. Оскар, врешті, вдочеряє Рожеву пані – вона теж стала іншою, вона відкрила для себе оту всепоглинаючу любов, в якій смерть нічого не важить. І тепер вона знає, що насправді це не вони всі дбали за Оскаром, а це він дбав про них усіх. Відтак і сам Оскар приймає те, що має статися, він сильний, бо навколо стільки тієї любові.
На столі в Оскара стоїть табличка «Тільки Господь має право мене розбудити» – у свої 110 років Оскар помирає.
Здається, стільки сліз у залі нашого драмтеатру не було ніколи, навіть чоловіки тайком витирали сльози, а проектор все подавав і подавав на сцену фотографії реальних хворих діток, яким вже не дано вилікуватися. Багато-пребагато Оскарів, які десь зовсім поруч.
Ірма Вітовська, яка й була тією Рожевою пані, та й узагалі ініціатором всього цього проекту, твердо розставляє крапки над «і». Вона каже, що в нашій країні щороку помирають 18 тисяч таких діток, їм неможливо врятувати життя, але ми мусимо зробити їх останні дні якісними. Вони не мають мучитися від болю. На жаль, влада цього не розуміє – ці діти навіть не мають можливості отримати дитяче знеболювальне. А ми зачасту просто не хочемо знати, що вони існують…
Вітовська знайомить глядачів зі ще одним Оскаром. У цій постановці його грав Влад Балюк, у наступній, яка буде у нас 27 жовтня, гратиме Марко Кирильчук. Дякує «Океану Ельзи» за пісні, які гурт віддав для вистави. Передає вітання від художника Андрія Єрмоленка та балетмейстера Ольги Семьошкіної, які хоч і не змогли приїхати, але без їхнього таланту ця історія не виглядала б так весело і так трагічно.
Усі гроші, які були зібрані на цій виставі, підуть на організацію виїзного хоспісного відділення у поки що єдиному дитячому хоспісі в Україні – у Надвірній. А далі «Оскар» їде у тур по містах України – показувати те, чого ми зачасту бачити не хочемо.
