Майже десять років тому була видана найкраща – на мою думку – краєзнавча книжка в Україні, пише відомий український письменник Тарас Прохасько у своїй черговій колонці. Найкраща не тому, що була про любу мені Делятинщину (а до Делятинщини насправді належить ціла долина Пруту аж до Татарова, усі Ослави і Потоки аж до Березовів, а ще Добротів, Лоєва, Майдан, неіснуючий тепер Луг, полонини і Горгани від Любіжні і до Рафайлова). Попросту вона надзвичайно добре зроблена – ретельно і масштабно водночас.
Прикро лиш, що всі історії і сюжети, викладені у дослідженні, закінчуються 1939 роком. Я знав, що автори поназбирували велетенський матеріал з новіших часів і запитав у того з них, який живий, коли буде наступний том. А він сказав, що нескоро. Бо то, що було потім ще не можна публікувати. Бо потім було всяке таке, через що можуть потерпіти і ті, хто ще застав ті події, і їхні діти, і навіть внуки. Бо діялися тоді надто страшні речі. І відбувалися вони поміж своїми. Не йдеться навіть про німців, жидів, поляків, що теж є доволі страшним.
Тепер ми всі знаємо, що були совіти і були наші. Наші партизани воювали зі совітами довгі роки. Наших винищували, але вони не давалися. І хоч повстанський рух зазнав військової поразки, але пам’ять про цю боротьбу десятиліттями не давала західним українцям стати такими ж радянськими, як то сталося з іншими українцями. Знаємо ми і про те, що ця війна на Західній Україні була дещо громадянською і такою, яка досі не дає можливості остаточного внутрішньоукраїнського примирення — адже найчисельнішими діючими особами у зачистці Західної України були совіти-українці, українці-східняки (інша справа, що організаторами і керівниками цієї гіпероперації були москалі).
Але мусимо визнати, що існував ще один поверх цієї громадянської війни. Той поверх, про який не хочуть говорити історики, щоб не збурювати поспільство. Той поверх, який стосується виключно наших – західно-українських – стосунків і розкладів. Невідомо, скільки б ще тривав опір, якби окупанти не скористалися допомогою наших місцевих людей. Тисячі найефективніших борців з українським підпіллям були земляками цих партизанів. Яструбки, донощики, сексоти, інформатори, агенти уможливили перемогу над повстанською армією і добилися того, що для більшості наших селян повстанська армія стала більшим недругом, ніж окупаційний режим.
В ті роки наше галицьке суспільство розділилося ще й на умовні партії миру і війни. Партія війни не хотіла припиняти збройної боротьби, незважаючи на всі втрати, табори і виселення мирного населення. Партія миру втомилася від війни і вважала, що виживання в умовах окупаційного режиму є мудрішим, ніж безнадійна боротьба на самознищення. Врешті все закінчилося жорстоким і брудним протистоянням, в якому галичани знищували одні одних заради українського майбутнього.
Не тільки на Делятинщині небезпечним є згадувати про давнє-недавнє минуле. Нема такої місцевості, де б поруч не жили і ті, хто воював, і ті, хто годував, і ті, котрих вивезли, і ті, хто з цього скористався, і ті, хто здавав, і ті, хто винищував, і ті, що повернулися. І все це відомо, і ніщо не забуто, лиш не треба про це писати. Через нелюдські випробування перейшли усі. Сусідів і родичів вибрати неможливо. Того, що вчинено, не зміниш. Дідівські рішення не перестають впливати на теперішнє. Так собі жиємо до доброї нагоди.
І, знаючи все це, ніхто не може бути впевненим у тому, що Галичина – в разі чого – не дасться ніякому окупантові, що тут всі, як один, стануть на захист своєї малої найдорожчої вітчизни. Правдоподібно, що буде всіляке. Затаєна пам’ять здатна спричиняти незбагненні речі. Особливо тоді, коли йдеться про майбутнє.
