«Росія створює ворога, щоб пояснити своє бажання домінувати у світі», ‒ Блаженніший Любомир

У свої 82 роки Блаженніший Любомир (Гузар), який до 2011 року очолював Українську Греко-Католицьку Церкву, займає активну громадянську позицію. До його думки дослухаються політики, активісти, віряни. Він не відмовляється і від зустрічей із журналістами.

Під архиєрей дивує неймовірно влучними висловами, неочікуваними повчаннями і дає змогу по-іншому подивитися на українське сьогодення, пише ТСН.

Зустріч відбулася в резиденції в Княжичах, під Києвом. Раніше тут мешкав і сам Глава УГКЦ Святослав. Наразі у просторому приміщенні Блаженніший Любомир проживає з семінаристами. Розмова розпочалася з релігійних і духовних питань. Проте Гузар не уникає відповідей і на складні питання, які хвилюють більшість українців – війна на Донбасі, майбутнє країни тощо. Він говорить впевнено, але як вправний дипломат, добирає такі слова, які надовго закарбовуються в пам’яті.

– Експерт із питань релігії в Україні і соціологи говорять про зростання впливу Української Греко-Католицької Церкви. Є непоодинокі випадків, коли православні або ті, що не ходили до церкви взагалі, стають прихожанами храмів УГКЦ. Блаженніший, поясніть цей феномен.

– Останнім часом це питання стало дуже актуальним, тому що Харківсько-Полтавська архиєпархія Автокефальної Православної Церкви, єпископом якої є владика Ігор (Ісіченко), на дуже, я б сказав, формальному зібранні вирішила попросити нашого Блаженнішого Святослава і Синод Єпископів про якусь розв’язку, де між членами цієї архиєпархії і греко-католиками могла б бути євхаристійна та адміністративна єдність.

Ваше питання є дуже цікавим. Мені нелегко відповісти на нього. Щиро вам скажу, потрібно запитувати членів тієї архиєпархії, починаючи від самого владики.

Є УПЦ МП, є УПЦ КП, є УАПЦ, головою якої вибрали владику Макарія. Одне слово, є три інші групи православних, але чомусь із ними Харківсько-Полтавська архиєпархія не шукає такого зближення. Хтось дивиться на ці процеси поверхнево. Я думаю, що причина є глибшою.

Я не хочу, щоб хтось вважав мої словами офіційно від імені Греко-Католицької Церкви. Дозволю собі поділитися такою думкою. Я відчуваю, що, беручи до уваги всю складність ситуації між греко-католиками і православними і внутрішньоправославними, а також історію Церкви київської традиції, я маю дивне відчуття – це не суто людська справа. Якось, мені здається, я можу помилятися, що тут починається якийсь дивний процес, якого ми не передбачали і не очікували. Нас це все дуже заскочило. Чи не є за цим усім палець Божий? Нашій Церкві київської традиції Господь хоче щось сказати і вказати такими дивними подіями. Можливо, це початок дивного, але позитивного процесу повернення до первісної єдності, яка була тисяча років тому.

– Ви згадали про частину УАПЦ, яка розпочала діалог із греко-католиками. На якому етапі наразі ці відносини?

– Говорити про єднання ще зарано. Зараз у нас період розмов і обміну думками. Старання пізнати і зрозуміти. Є зустрічі меншими групами. Конкретних кроків поки немає.

– Чому процес єднання Українських Церков триває так складно. Люди не розуміють, чому Церкви не об’єднуються.

– Тисячоліття тому з часів рівноапостольного князя Володимира була одна Церква. Упродовж тисячі років ми “зуміли” поділитися. Цей процес поділу – складний, який мав різні аспекти, факти. Науковці та історики повинні ще краще і більше намагатися роз’яснити. У будь-якому разі ми сьогодні опинилися в ситуації поділеної церкви. Немає чотири Церкви – є одна поділена Церква. Цей поділ не стався одразу. Він має свою глибину, чому люди ділилися. Ми знаємо, що було багато заохоти від різних зовнішніх, політичних та інших чинників, які людей заохочували не єднатися, а ділитися. Це довгий-довгий процес.

Сьогодні ж ми є в ситуації де-факто поділу. Чого нам бракує? По-перше, мусимо усвідомити не розходитися на політичні і суспільні користі, які були б після об’єднання. Якби Церква повернулась до первісної єдності, ціла держава і суспільство колосально скористались. Це правда, але це не причина. Наша причина – воля Божа, що повинна бути одна Церква. Але поділу віри не повинно бути. Наша остаточна мотивація до об’єднання мусить бути релігійною, а не політичною або іншою. Це станеться, якщо буде духовна єдність.

Але чого нам бракує? Нам бракує бажання, прагнення єдності. Розумієте, єдність – від Бога. Єдність це не так, що люди сіли і домовились, підписавши якийсь документ. Єдність Церкви – Божий дар. Бог готовий нам її надати, бо Він нас так сотворив.

Але ми мусимо бути відкриті прийняти цю єдність. Відкритість серця залежить від сили нашого бажання. Я вважаю першим завданням усіх нас, і католиків, і православних, збудити в народі прагнення єдності. Якщо будемо прагнути єдності, то, з одного боку, відкриємо себе на Божу ласку, а з іншого, та Божа ласка буде в нас діяти. Тому прагнення повинно бути конечним.

– Ви згадали князя Володимира. Яке ваше ставлення до встановлення пам’ятника київському князю у Москві?

– Це чисто політична справа. Це не релігійне. Мені прикро, це сказати, але дуже сильно політичне підгрунтя. Це спроба привласнити тисячу років історії. Давайте поглянемо на історію і одразу побачимо. Але це не гнів Москві понизити їх або бажання принизити. Це історичний факт, який треба прийняти з усіх сторін. Ми не маємо хвалитися, що маємо тисячу років церковну структуру. Це Божий дар. А вони не мають стидатися, що набагато пізніше розпочали свою структуру. Я думаю, нагинати історію, щоб щось довести, недобре.

– Українці вважають війну за територіальну цілісність справедливою. Аналогічної думки дотримуються росіяни, які переконані, що борються проти фашизму.

– Був італійський фашизм Муссоліні, націонал-соціалізм Гітлера, ми мали сталінський фашизм. Сьогодні маємо, політично кажучи, бажання Російської Федерації домінувати в Європі, у цілому світі. Треба якось виправдати це, тому потрібно створити ворога. Давайте запитаємо себе, а чи дійсно українці фашисти? Напевно, є якісь люди, як, наприклад, і в Америці, і в Європі, і в Японії, які мають фашистські погляди. Але українському народу абсолютно чужий дух фашизму. Тепер нам це приписують, бо це вигідно. Російська Федерація, яка хоче домінувати в Східній Європі, а я думаю, що і в цілій Європі, приписує нам фашизм. Але ніхто нічого не довів. Росія має там (на Сході України – Ред.) сеператистів, але дивно, що у 1991 році під час референдуму за незалежність ці сеператисти голосували за те, що хочуть бути частиною України. Що ж раптом сталося? Звідки та внутрішня зміна прийшла? Напевно, це хтось спровокував.

– На вашу думку, чому частина Донбасу підтримала сепаратизм?

– Я не фахівець у цьому, але, на мою думку, багато років була дуже тонко виконувана пропаганда, яка переконувала людей, хто вони. По-друге, що сталося з корінним населенням Донбасу? Ми не забуваємо про Голодомор. Скільки корінного населення не в Галичині, на Черкащині, а там східніше – на Слобожанщині, загинуло. А з іншого боку, мені здається, була свідома співпраця з РФ нашої влади або недбалість. Я був у Криму, в Євпаторії, на відпочинку і чув від людей, що наші ЗМІ були цілковито проросійськими. Там не було українських ЗМІ. Влада це занедбала. Держава повинна стояти на сторожі, щоб такі процеси не відбувалися.

На жаль, як я чув, наші президенти дуже рідко відвідували Донбас. Присутність була невидимою, тому там легко було пропаганді осягнути те, до чого ми дійшли. Ми платимо за нашу нездарність.

– Деякі мешканці Донбасу думають, що війна в регіоні є Божим покаранням за гріхи, неповагу до Церкви і Держави.

– Це тільки побожна думка. Я щиро скажу, особисто так би не пояснював. Ця аргументація дуже добре говорить до таких людей. Для батька-матері є інша аргументація, для молодших – що боремось із фашизмом. Там працюють люди висококваліфіковані, які знають, що кому казати. Старих страшать Господом, інших страшать фашизмом. Усе дуже добре випрацюване.

– Як би ви пояснили людям в окупованій частині Донбасу, що Україна – не ворожа держава, а їхня Батьківщина, в якій вони прожили багато років?

– Не питайте мене. Питайте нашу владу. Це мусить держава робити. Я б тільки одне зробив застереження – не говорити, а робити так, щоб ті люди відчули, що бути в Україні для них добре. Це сьогодні займе час, але можна направити, якщо буде дуже послідовна дія з боку влади осягнути такі цілі. Воно саме від себе не прийде. Тільки говорити нікому не допоможе. Тут треба діяти. Потрібно показати на справі. Владні люди повинні думати, як це робити.

– Блаженніший, як ви поясните високий рейтинг довіри до Папи Римського і Глави УГКЦ Святослава у православній країні?

– Я думаю, що люди приглядаються та інтерпретують. Вони намагаються зрозуміти. Я не компетентний у соціології, але думаю, що люди шукають. Ми повинні, Держава і Церква, допомогти знайти розв’язку.

– Чи відомо вам щось про візит Папи Римського Франциска до України?

– Я не виключаю цього, але нічого конкретно не чув. Я чув, що запрошення передали владики з України під час прощі до гробів апостолів у Ватикані. Кілька років триває ця процедура. Тут мусить запрошувати і держава, адже Папа є також і главою держави.

– Українці звикли терпіти. Наразі їх закликають терпіти через економічні негаразди і стрімке зубожіння. Як набратися терпеливості? Як пояснити, що через певний час все нарешті налагодиться?

– Будемо довго терпіти, поки не почнемо працювати. Нічого з неба не впаде. Ми ще живемо за радянськими поняттями, що держава все дасть, про все подбає. Я думаю, ми повинні зрозуміти остаточно, що матимемо стільки, скільки заробимо. Треба людей вчити не як терпіти, а як працювати.

– Чи помітили ви різницю між українцями в 1993 році і в 2015 році.

– Народ, який я застав у 1993 році, був нащадком радянської влади, які ще є при владі сьогодні. Зміни будуть, коли прийдуть нові люди. На загал треба, щоб підросло здоровомисляче молоде покоління. Ми в переході.

– Чи могли ви собі усвідомити, коли переїхали до України, що в України анексують частину території і розв’яжуть криваву війну?

– Ні. Я народився у Львові. Після 46 років я повернувся до Львова і йшов вулицями. Львів з часів мого дитинства, навіть те, що це була війна, був життєздатним містом. А коли я вперше відвідав Львів у 1990 році, народ йшов і ніхто не усміхався. Більшість людей йшли з похиленою головою.

Був загальний сум. Мені складно говорити про соціологічні зміни. Можу сказати, що нам час забути про радянський рай і працювати солідно й чесно. Тоді будемо мати хорошу державу, якою вона повинна бути.

– Заборона комуністичної ідеології сприяє забуттю “радянського раю”?

– Запізніла на 25 років. Дай Боже, щоб забули. Я думаю, що, можливо, людям потрібно пригадати Голодомор, скільки загинуло у в’язницях, скільки зламано духовно. Треба це людям пригадувати і не можна забувати цих фактів. Мені прикро, що в засобах масової інформації замало згадується, що за останні сто років сталося в Україні.

Якщо хочуть далі терпіти, можуть й надалі голосувати за комуністів. Якщо хочуть забути про це, нехай забудуть про комунізм.

– Українців лякають тим, що інтеграція до європейського суспільства призведе до поширення ідей одностатевих шлюбів. Як вирішити це складне питання?

– Це питання не складне. Його вирішити дуже просто. Західна Європа переживає кризу моралі – там моральний лібералізм, який намагається виправдати все. Я думаю, від цього нам треба стояти здалека. Ми не повинні наслідувати все, що відбувається у Західній Європі. Є рухи за евтаназію, одностатеві шлюби або аборти. Дуже підкреслюється, що це свобода людини – не можна нічого забороняти, а про Божий закон забувається. Ми повинні шукати контакти там зі здоровими елементами. Адже є країни у Європі, які протистоять цій ідеології. Це і Польща, Італія, Литва та інші. Крім того, мені здається, ми маємо в Україні дуже позитивний моральний елемент, який повинні плекати, розвивати і посилати в Західну Європу. Ми не повинні брати все, ніби там все найкраще.

Все, що є добре в нас, потрібно розвивати і скріплювати, і не боятися про це говорити на Заході. Ми не повинні соромитися того, що є добрими.

– А чи не наближуємось ми в такому баченні до антиєвропейської пропаганди в Росії.

– Потрібно бути дуже обережними, що вони не говорять, а роблять. Вони торгують тим, говорячи, ніби Росія – забезпечення здорового морального розвитку народу. А що вони роблять на кордоні? Потрібно правду говорити і не заплющувати очі. Росія має чудову пропаганду. На Заході дуже багато людей приймає все за правду. Я думаю, що факти покажуть нам, що не все є так, як говориться. Сам факт агресії дуже багато говорить про дійсність.

– Блаженніший, ви бачите Україну сильною державою?

– Так. Якщо вона буде працювати. Одна розв’язка, яку я бачу, якщо будемо працювати, боротися. Ми маємо можливість, але не маємо впевненості. У нас є патріоти, які говорять “переможемо”. Якщо будемо боротися.

Ми можемо перемогти, якщо будемо боротися, а не лише балакати про перемогу. Ми не програємо ще раз, якщо працюватимемо. Треба всім пояснювати, що ми – велика держава і народ. Ми маємо всі можливості бути не тільки сильною, а й доброю і примірною державою, якщо будемо працювати. Без праці, інтенсивного зусилля нічого не буде, але з цим може бути все.