У середу, 22 липня, в Києві Андрій Макаревич за повного аншлагу представляв у Жовтневому палаці свою програму “Ідиш джаз”. А перед саунд-чеком пройшла ще й зйомка кліпу на україно-польсько-російську пісню “Тільки кохання змусить тебе жити”, написану Макаревичем у співавторстві з фронтменом української групи “Гайдмаки” Олександром Ярмолою і польським співаком Мацєєм Маленчуком. Графік більш ніж напружений. До того ж ні для кого не секрет, що лідер “Машини часу” не дуже шанує журналістів. Однак для DT.UA він зробив виняток.
— Андріє Вадимовичу, ви не раз говорили, що у вас, попри все, виходить залишатися поза політикою …
Я думаю, що люди збожеволіли. Ми з “Гайдамаками” і польським виконавцем Мацєєм Маленчуком щойно зробили пісню. На мій погляд, вона абсолютно людська — в ній немає ані слова про політику. У Москві вона вже викликала позитивний резонанс. Але при цьому шановані, тямущі журналісти мене запитують: Андріє Вадимовичу, як же це — не про політику? Адже там у тексті “люди — це хамелеони, які за командою змінюють масть”. Я кажу — хлопці, це про людей. Це було сто років тому, тисячу років тому. Це про вас. Я пісню “Маріонетки” написав 1975 року. І всі гадали — чи то це про КПРС, чи то про ВЛКСМ. А я казав — хлопці, це про вас. КПРС мине, а ви залишитеся такими ж. Ось у цьому основна біда людства. Але ніхто цього не хоче чути. Зручніше все звалювати на політику.
— Хіба не політика впливає на людство? Хіба не політики маніпулюють людьми?
На жаль, впливає. Але, мені здається, у людини як у біологічної істоти є дуже хороша інерція відновлення. Тобто людині можна задурити голову, але щойно їй перестануть “стукати по мізках”, вже за два дні в голові все стане на місце. І людина сама собі дивуватиметься. Достатньо просто перестати дивитися телевізор.
— Ви кажете, що люди були хамелеонами сотні, тисячі років тому. Як ви вважаєте, людство зможе коли-небудь втратити здатність постійно міняти масть?
Не знаю, я не пророк. Як говорив Воланд, люди практично не змінюються. Змінюються тільки часи.
— Ваша остання пісня з “Гайдамаками” та Мацєєм Маленчуком називається “Только любовь заставит тебя жить” або “Тільки кохання залишить тебе живим”. А за тиждень до цієї пісні ви написали пісню “Каждый своей гуляет дорогой…”, в якій прощаєтеся з золотою епохою рок-н-ролу. Яка сьогодні епоха рок-н-ролу?
Одна епоха змінює іншу. Пішла золота епоха, прийшла бляшана епоха. А потім знову прийде золота. Але я не впевнений, що ми до цього доживемо… Це нормально. Усе розвивається хвилями — хвиля вгору, хвиля вниз. Зараз хвиля йде вниз. І це стосується не тільки Росії чи України. Це стосується всього світу. У світі дуже неспокійно, нестабільно і він сповнений дурних ідей, на жаль. Зараз людство хворіє. Я дуже сподіваюся, що ця хвороба не призведе до летального результату…
— Ви маєте на увазі третю світову війну?
Я маю на увазі взагалі летальний результат. Третя світова може бути дуже короткою…
— Ви кажете, що у вашій пісні немає ані слова про політику, а як же щодо “Я видел дракона с тысячью пастей, имя которому власть”?
Влада завжди була драконом — за часів Стародавнього Єгипту, за часів Стародавнього Риму, за Середньовіччя, під час радянської влади…
— Під час Радянської влади рок у Росії вважався музикою протесту, чи не так?
Ким вважався? Коли людині починають затикати рукою рота, у неї виникає природна відповідна реакція — цю руку прибрати. Але зводити всю культуру рок-музики до якогось протесту — це дуже сильно її збіднювати. Якщо вона й була протестною, то в чомусь це був протест естетичний. Про що у своїх текстах “протестували” Led Zeppelin? Люди, які перевернули музичний світ. Та не протестували вони проти чогось конкретного. Але сама їхня естетика і принципово новий підхід до музики зробили революцію. Ось у цьому і була революційність року насправді.
— Можливо, замолоду простіше протестувати, бути революціонером, створювати щось нове…
Не треба робити з протесту професію. Це ще гірше, ніж професійні патріоти. Треба просто нормальним поглядом дивитися на те, що відбувається. Просто треба залишати за собою право мати свою власну думку. З чимось ти згоден, з чимось — не згоден, і це нормально. Але не треба кричати “так” або “ні” наосліп.
— “Но если музыка — голос Бога, то музыка есть любовь. И только любовь заставит остаться живым” — це рядок з вашої пісні. Наскільки музика-любов змушувала залишатися живим вас?
Серед усього, що відбувається, тільки музика мене і змушує жити. Інакше я б уже давно повісився.
— Що зараз відбувається з музикою в Росії?
Точно така сама ситуація, як і в усьому світі — міжсезоння. Але я дуже радий, що до Росії повертається джаз. Я приїхав до Києва практично з джазового фестивалю, який проходив у Сочі. Там було багато блискучих музикантів з усього світу — Європа, Америка, Ізраїль … І з України були хлопці. Люди прийшли на джаз. Десять років тому я не міг собі уявити, що джазовий фестивальний зал на п’ять тисяч місць буде повним. Десять років тому джаз вважався музикою яйцеголових. А тепер слухають. І розуміють те, що чують — бо аплодують найбільш вдалим сольним виступам. Для мене це велика радість, оскільки я вже багато років намагаюся зробити так, щоб цю музику полюбили. І я бачу, що це дає якісь плоди.
— Чому останнім часом джаз став вам ближчим, ніж рок?
Як сказав один мудрий грузин — усе має сенс кінчатися. Епоха рок-н-ролу закінчилася. Ніщо не вічне. Епоха рок-н-ролу пішла з об’єктивних причин. Чому Юрій Любимов говорив, що театр живе дванадцять років? Тому що з часом театр з’їдає всі свої фарби. Починаються повтори, починається комерціалізація. Рок прожив півстоліття — це величезний термін. Він перетворився на індустрію, всередині якої ніякого року не залишилося. Залишилося тільки дуже хороше, високопрофесійне виробництво.
— Але ж джаз набагато старший за рок…
Саме тому повертається джаз. Його вже встигли забути. Завжди добре забуте старе в такі моменти спливає. Джаз — це дуже красива, дуже позитивна, дуже різнопланова музика. З’явилася величезна кількість молодих людей, які чудово грають джаз, які знають джаз, знають його традиції, знають сучасний джаз. Зараз у Москві джазових клубів більше, ніж блюзових і рокових. Усьому свій час. Ось ми 2013 року записали альбом “Ідиш джаз”. Є історична пам’ять, є старі євреї, які пам’ятають свої традиції, є люди, які люблять старий джаз. Ми проїхали з цим альбомом Америкою, Європою. Виявилося, що це цікаво величезній кількості людей. І ми записали другий альбом. Можливо, буде ще й третій альбом “Ідиш джаз”. Це насправді історико-культурологічне дослідження. Плюс-мінус сотню років тому одеські євреї, рятуючись від революції, тікали до Америки. Багато з них були музикантами, вони складали пісні. І найменше вони могли припустити, що те, що вони напишуть, за сто років стане великими джазовими стандартами, і найкращі музиканти світу будуть далі грати їхні мелодії. Але якісь мелодії стали великими, а якісь — ні. Ми спеціально взялися розкопати такі пісні. Пісні, які не дожили до наших днів, були написані дуже смішною сумішшю англійської та їдишу.
— А кому прийшла ідея записати спільну пісню з “Гайдамаками” та Мацєєм Маленчуком?
Це Сашко Ярмола мені запропонував. Десь рік тому ми зі Святославом Вакарчуком говорили про те, щоб разом скласти якусь пісню з таким же настроєм. Але далі розмов справа не пішла. А ось Сашко відразу взявся до справи. Буквально за місяць після того, як ми з ним поговорили, він надіслав мені музичну “демку”. Коли я зрозумів, про що ця пісня, мені було нескладно в це влитися. Кожен написав свій куплет — Олександр Ярмола, Мацей Маленчук і я. І назву пісні теж я придумав.
— Як ви вважаєте, мистецтво може вплинути на відносини між Україною та Росією? Поліпшити? Погіршити?
Не треба переоцінювати вплив мистецтва на розвиток подій у світі. Але мистецтво впливає на людей. Навіть якщо вони цього не помічають, воно на них впливає. А люди, навіть самі того не помічаючи, впливають на хід подій. Треба просто робити свою справу, і намагатися робити її добре.
— Ви не плануєте запис спільних пісень з кимось ще з українських музикантів?
Ні. Такі спільні проекти хороші своєю спонтанністю. Вони разові, унікальні. У Росії я заспівав одну пісню з Ромаріо. Заспівав одну пісню з солістом групи “Старий приятель” Олександром Зарецьким. Мені вони завжди подобалися своєю мелодикою, іноді пробітлівською. І кліп на нашу спільну пісню зробили дуже симпатичний.
— “Машині часу” торік виповнилося сорок п’ять років. Коли ви створили свою групу, ви ж були бітломаном?
Так, звісно, все моє покоління було таким.
— Як ви гадаєте, зараз з’явилися нові музиканти, які починають на вашій музиці, як ви колись починали з пісень “Бітлз”?
Я за цим ніяк не стежу. По-моєму, треба мати аж дуже велику зарозумілість, щоб дивитися, який ти слід залишив у історії. Це абсолютно не моє собаче діло. Я можу радіти тому, що я сам зробив, а хто там співає мої пісні — мені геть нецікаво. Мені цікаві люди, які щось роблять у своєму стилі.
Comments are closed.