Професор, у жилах якого, за його ж таки словами, «тече рівною мірою семітська, як і антисемітська кров», заїхав до нас чи то з Росії, чи з Німеччини, де він «рівною мірою» проживає. Постать, безумовно, видатна – і навіть не тому, що доктор філології ще й учень леґендарних Тахо-Ґоді та Лосєва, хоч і це дуже важливо.
Джерело: Збруч
Міжкультурно-міжетнічний паросток ще тієї, допутінської Росії, а якщо дивитися глибше – то всієї Імперії всіх її часів, він завітав до Києва для участі в дискусії. Дискутанти, зокрема й автор цих рядків, сидять в одну лінію за довгим столом обличчями радше до публіки. Тому, сперечаючись вряди-годи з тезами іншого дискутанта, доводиться крутити головою й, мабуть, недобре косувати поглядом у його бік. Зрештою, й погоджуючись, також.
Тему дискусії сформульовано навколо перекладу, але перекладу не в суто філологічному сенсі, а радше в метафоричному: як «мову війни» перекласти «мовою миру». Тема дещо химерна й від того, як ви розумієте, складна. Особисто моя ситуація ускладнюється тим, що я, більш-менш уявляючи собі, що таке «мова війни», зовсім не уявляю собі «мову миру». Точніше, в мене є якісь туманні здогади, що це, напевно, мова, з якої свідомо виключено (вихолощено, відфільтровано, відцензуровано) будь-яку брутальність, агресію, будь-які негативно-оцінкові судження. Мова, що несе лише позитивні месиджі, спрямовані не на «розпалювання», а навпаки. Тобто на «гасіння», якось так. До речі, мені ще ніколи й ніде не траплявся вислів «гасіння міжнаціональної (міжрасової, міжконфесійної тощо) ворожнечі». А вам?
Проте моє туманне розуміння одного з предметів дискусії не сильно мені допомагає, позаяк сам я трохи перекладач і вважаю переклад одним з найвищих літературних мистецтв. І я не зовсім упевнений, що воно якось тичеться до «мови війни» та «мови миру». Мені хочеться вірити, що тут не йдеться всього лише про заміну гіркої брутальної правди солодкою милозвучною неправдою. Усе що завгодно, тільки не це, думається мені.
Однак дискусія з перших своїх тактів усе одно переходить у конкретику «російське – українське». І нічого дивного. Нині, коли ґуґлиш словосполучення на зразок «русско-украинск…», тобі спершу пропонується «русско-украинский онлайн-переводчик», а слідом за ним «русско-украинская война». А Ґуґл, як відомо, точніший за будь-яке соцопитування.
Професор-гість – людина, щодо путінської системи помірно критична, а отже, здатна переконливо й міцно розвінчувати путінську «мову війни», недвозначно вказуючи на її пряме походження від сталінської. Але як паросток, міжетнічний і міжкультурний, Великої Росії він не може втриматися від деяких нагадувань і хоче такими ж паростками бачити й нас. Ви, українці, робите величезну помилку, коли заперечуєте свою російську ідентичність. Як така, що утворювала Імперію («имперскообразующая»), нація, ви рівною мірою з росіянами причетні не лише до всіх її падінь, але й до всіх її злетів і викреслювати це чи стирати з пам’яті – шлях жахливо безперспективний. Немає в цьому сенсі гасла абсурднішого за «Україна – не Росія».
Це, звичайно, мій, напевно, дещо спрощений виклад. У будь-якому разі, охоче полемізуючи з професором у подальшому перебігові дискусії, я виходжу десь із саме такої, окресленої вище його концепції, з такого її розуміння. На мій погляд, це типова сьогодні для непропутінської «ліберальної» Росії позиція: засуджуючи вторгнення й агресію на Донбасі, ці люди не хочуть бачити у ній прояв довготривалого історичного катаклізму (Україна пориває з Імперією), а лише трагічне непорозуміння всередині єдино-спільної культури, спричинене прагненням Путіна втримати і зміцнити владу. Це поганий Путін посварив два братні народи. Іншими словами, часткове вони схильні вважати цілим і остаточним. Для непропутінських росіян важливо було, наприклад, підкреслювати, що «киборги в Донецком аэропорту отдавали приказы, общались и матерились на отборном русском языке». Тож яка тут і справді «не Росія», про що ми?
Але як чудово, що того ж вечора професора-гостя не було поруч зі мною в київському метро! Я всів до, як виявилося, вагону з музикою. Через жахливу тисняву вагонних музик не було видно. Зате надзвичайно добре чутно: в них були мікрофони з підсилювачами. І вони на всю фігачили рускій рок, особливо Макаревича. Ні, не якусь там путінську шалаву, а слава Богу, Макаревича. Тож це сприймалося на ура і просто захоплено – кияни та гості столиці гучно аплодували й казали «малацци». Я мазохістично подумав, що так люблять лише свою, рідну музику. Професор-гість вирішив би, що таким чином у нашій з ним суперечці поставлено останню крапку.
Юрій Андрухович “Кінець дискусії?”, 26.06.2015
Comments are closed.