Сьогодні, 13 червня, в Івано-Франківську відбулася конференція TEDх, це вже другій рік поспіль місцеві активісти організовують такий захід у нашому місті. Тема цьогорічного – «Від минулого до майбутнього»
У стінах обласної філармонії зібралося кілька сотень молодих людей, аби послухати різнопланові виступи спікерів, які приїхали не тільки з усієї України, але і закордону.
Завершили конференцію учасники Несторівської групи – це об’єднання інтелектуалів, яке почало свою роботу ще в 2012 році. Ще тоді передбачаючи заворушення у суспільстві стали розробляти механізм, як об’єднати українців у досягненні спільної мети.
Виступ розпочав Мирослав Маринович, правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові
«Моя весна припала на дисидентство, а осінь – нам Майдан. З одного боку вони дуже подібні, ми ніби передаємо естафету боротьби за людську гідність, – зазначив він. – А з іншого боку є щось більше. Тривалий час ми боролись за незалежність, формували націю. А Майдан є новою точкою відліку, нація сформована і вона виплавлена у гирлі Майдані. Коли ми кажемо нація – маю на увазі політичний процес, не вузько етнічний. І ілюстрацією цьому є етнічний склад Небесної сотні».
Але зміна ця, продовжив він, означає зміну методології, а зміна методології – що ми переходимо від боротьби за незалежність, від формування нації, до її модернізації. Модернізація означає, що треба націю пристосувати до нових умов, викликів. Потрібно не лише зруйнувати залізну політичну плотину, плотину треба зруйнувати в наших головах, потрібно аби в наших головах були креслення нової держави.
«Можна ще використати такий образ – народ росте стихійно, як хащі, нація – це впорядкований газон, над впорядкованістю треба працювати. І ця праця означає, що ми не маємо її готовою, ми не можемо вийти на неї стихійно, розвиток не є природнім станом, потрібно докласти певну енергію, аби нація виросла. І цю енергію ми маємо взяти з трьох джерел – політична воля еліт, активність громадянського суспільства і духовний злет критичної маси людей, які задають новий рівень суспільної моралі».
Нині, запевняє Маринович, сформувалися значною мірою всі три компоненти, тому ми можемо сказати, що нині нашою новою національною ідеєю є вивести державу на сталий розвиток. Сталий розвиток не означає відсутність криз – сталий розвиток означає, що після кожної кризи, ми продовжуємо розвиток. Споконвіку було так – кризи означали занепад нашої землі, але зараз ми маємо шанс змінити цей фатум.
На який розвиток виходити? Для цього Маринович передав слово історику Ярославу Грицаку.
Грицак розповів про одне історичне дослідження, яке виявило, що свого часу практично всі країни були бідними, «бідність – була нормою, а багатство – винятком». Але ситуація змінилася у 1820 році. Першим прорив зробила Західна Європа, і зараз вона рухається про цій лінії, найстрімкішій, разом Північною Америкою, Канадою, Австралією. Союз – ішов по середній, а я є найнижча. коли крива змінилася, першими вийшов захід і з того часу бачимо, що траєкторія розвитку, захід пішов першим, взагалі то в економіці.
«Україна, на жаль, сповзла на найнижчу швидкість. Всі країни всі мають кризи, навіть війни, але навіть через ці кризи і війни вони швидко оновлюються і набирають швидкість. Ми маємо ситуація, коли Майдан, як авіаносець виніс нас на борту і дав можливості для швидкого і короткого старту. Але дещо ми повинні зрозуміти, економіка не може сама себе витягнути за волосся. Економічні методи, ринок, МВФ – це не лікарства, потрібна певна зміна політичних правил гри»
А про нові правила розповідав уже експерт з довготермінових стратегій Євген Глібовицький.
«Ми маємо найкоротшу злітну смугу і нам треба з цим щось робити, нам треба прийняти фундаментальні правила гри всередині, якщо ми не зможемо змінити ці правила гри, нам буде дуже важко».
Показав карту, дуже символічну – як літаки літають над нашою частиною світу. Зліва, де Європа – купу літаків, над західною і центральною Україною – їх майже нема. І в принципі це означає, що Україна не є частиною відкритого неба.
«Тобто не можна літати до України тільки домовившись з аеропортом, має бути ще й міждержавна угода, – каже він. – Але мова не у авіакомпаніях, це всього лиш символ. Ми бачимо це постійно, якщо ти когось не знаєш, ти не можеш отримати дозвіл, якщо ти не є частиною корупційної вертикалі, ти не може пробитися. Ми говоримо про те, що Україна вся складається з невидимих бар’єрів. І дуже часто ми говоримо, аби подолати цю систему корупції, треба її очолити. Але, щоб пробитися нагору в нашому іде негативний відбір. Іншими словами на гору потрапляють ті, хто мають гірші, а не кращі якості, і в кінцевому результаті ми всі опиняємося в ситуації, коли нас везе досвідчений пілот, якого добре що ми не бачимо».
Що з цим робити? Обрати правильного пілота? Але в цій логіці ми були вже багато разів, і що вона не працює показують кожні вибори.
«Тому не потрібно змагатися за лідерство, як сформувати правила, які унеможливлять появу мавпи за штурвалом пасажирського літака. Правила які врешті решт призведуть до того, що почнуть діяти можливості відкритого світу. Ми пішли в цей шлях, він означає турбулентність на кожному етапі, як тільки Україна проголосила, що хоче підписати угоду про асоціаціє з ЄС, ми у відповідь отримали війну, як тільки попробували боротися з корупцією, вона почала показувати свій оскал, і не треба очікувати, що все буде змінюватися зразу, крок за кроком треба буде відвойовувати певну зону для правил. Після Великої французької революції ми пам’ятаємо, що були спади, були моменти, коли країна поверталася в диктатуру. Важлива річ у тому, що ми говоримо про появу правил гри, які мусять бути демократичними не тоді, коли починаємо, але вони мусять бути точно демократичними вкінці, ми мусимо пам’ятати до якого цілі ідемо».
Орест Друль, громадський діяч і журналіст дещо розказав про ці правила. В Україні активних людей менше, пасиву більше, але ми маємо навчитися жити разом.
«Кожна людина має своє розуміння щастя і свій шлях до нього, і відповідно, якщо ми говоримо про повагу до людської гідності, ми маємо і поважати право пасивних на пасивність, як спосіб життя, – каже він. – Активним людям, які хочуть взяти відповідальність на себе, потрібно домовитися з пасивними – викупити у них право активності, укласти суспільний договір. Метафора з літаком дуже добра, якщо людина не хоче летіти літаком, не треба змушувати її, але з другого боку не треба руйнувати аеропорти, якщо ми не хочемо літати. Перефразую – в першу чергу від розвитку суспільство мають вигравати найбідніші люди».
Підсумував усе Мирослав Маринович. «Є таке слова одного дисидента: «Дисиденти – це люди, які живучи в невільній державі, поводяться так, наче живуть в вільній». Живучи в недосконалій державі, мусимо поводитися так, ніби живемо в досконалій. Це буде вимагати зусиль. Принцип «око за око» діє спонтанно, а над принципом «Люби ближнього свого» треба працювати.
