Коломия. Про поручика Ляйтнера, опришків та машину часу

Відома коломийка про «не помию і дівок» справді непогано характеризує це місто. Та, крім дівчат із пшеничного тіста, у Коломиї ще є багато цікавинок, які регулярно притягують туристів. Наприклад «восьме чудо України». Пішли, подивимось ближче, пише Репортер.

Хобі поручника Ляйтнера

Традиційна стоянка туристичних автобусів – на Вічевому майдані, біля театру. Він має довгу і цікаву історію. Наприкінці ХІХ століття у Коломийському гарнізоні служив поручник Алоїз Ляйтнер. На відміну від інших офіцерів, він не пиячив, у карти не грав, а був затятим театралом, навіть мріяв зіграти Гамлета. Натомість Коломия свого театру не мала.

Свій шанс Ляйтнер отримав у 1848 році, коли священик Іван Озаркевич запропонував поручникові очолити новостворений Коломийський український аматорський театр. Алоїз погодився стати режисером. Незабаром поставили першу виставу – «Дівка на виданню, або На милованнє нема силування». Це була п’єса Котляревського «Наталка Полтавка», яку Озаркевич спеціально адаптував для галицьких глядачів.

Народження першого міського театру гаряче підтримали глядачі, вистави мали успіх, режисер навіть звільнився з війська. І хоча через кілька років аматорський театр закрився, традиції виявились невмирущими і згодом він відродився вже як професійній.

Сьогодні установа називається «Коломийський академічний обласний український драматичний театр імені Івана Озаркевича». Зауважте, обласний! При тому, що Коломия має статус райцентру.

Його знають у Британії

Одразу за театром починається вулиця Театральна. Достатньо повернути ліворуч і пройти кілька метрів, як попереду постає велична кам’яниця з куполом, шпиль якої прикрашає флюгер у вигляді галицького лева та дата «1900».

Це музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Йосафата Кобринського. Його фонди нараховують понад 40 тисяч експонатів. Серед усіх музеїв Прикарпаття лише він занесений до Британської Королівської енцик­лопедії як місце збереження шедеврів людства.

Хто такий Йосафат Кобринський? Греко-католицький священик, який мріяв спорудити в Коломиї Український народний дім. У 1880 році він організував етнографічну виставку, яку відвідав сам цісар Франц Йосиф. Тоді Європа чи не вперше довідалася про гуцульські сувеніри. Виручені за квитки гроші витратили на прид­бання земельної ділянки, згодом розпочалось спорудження Народного дому. Старий Йосафат помер у 1901-му, лише рік не дожив до завершення будівництва. Цікаво, що ж тоді значить дата на флюгері?

Між іншим, сьогоднішня немала споруда музею – це лише третина від запланованого, бо на решту не вистачило грошей. У стінах Народного дому працювали товариства «Рідна школа», «Сокіл», «Боян», приватна семінарія, містились бібліотека та театральна зала, де виступали Іван Франко і Микола Лисенко.

У 1919 році поляки забрали будинок в українців і розмістили там військову частину. Простору театральну залу перетворили на… конюшню. Цілий рік адвокат і письменник Андрій Чайковський судився з поляками й таки повернув споруду громаді. За це йому виділили три кімнати на другому поверсі на довічне проживання.

У 1926 році племінник Йосафата Кобринського Володимир відкрив тут музей, що працює дотепер. На фасаді можна побачити меморіальні дошки обом Кобринським та рятівнику-адвокату.

Світлий храм із поганою акустикою

Ще кількадесят метрів по Теат­ральній і виходимо на площу, де від побаченого захоплює подих. Туристи мимоволі задирають голову, аби насолодитись величчю кафедрального собору Преображення Христового. Його споруджували протягом 1999-2012 років, і нині він є найбільшим греко-католицьким храмом Західної України.

Собор з’явився завдяки старанням першого епіскопа Коломийсько-Чернівецької єпархії Павла Василика. Лише цегли сюди пішло більше мільйона. Висота споруди, разом із центральним хрестом, становить 52 метри. Чи не вперше у храмовій архітектурі використана найсучасніша система капілярного опалення.

Конкурс проектів виграли Вік­тор і Наталя Мицай – подружжя, уродженці Коломиї. Єпископ поставив завдання, аби храм вміщав 5000 людей. Архітектори підійшли творчо та зробили церкву двоповерховою, відповідно на три і дві тисячі вірян.

Розписували храм 20 художників Львівської академії мистецтв на чолі з рідним братом єпископа Романом Василиком. Фрески виконані у візантійському стилі. Всередині храм надзвичайно світлий, позитивний, немов просякнутий доброю енергією. А ось із акустикою не вгадали. Під час проповіді голос священика відбивається луною, і, навіть посилений динаміками, звучить не чітко.

За храмом складені будматеріали. Незабаром тут планують спорудити 65-метрову дзвіницю із ліфтом та оглядовим майданчиком. Для порівняння – висота івано-франківської ратуші становить 49,5 м.

Яйко-сподівайко

Від храму рукою подати до нинішнього символу Коломиї – музею Писанки. Путівники зазначають, що це єдиний на планеті музей писанкового розпису. Ще й зроблений у формі 14-метрового яйця – найбільшого у світі. «Шкарлупа» виготовлена з кольорового скла й по суті є велетенським вітражем площею понад 600 квадратів.

Музей функціонує із 1987 року, але у нове приміщення переїхав у 2000-му. Відкриття приурочили до Х міжнародного гуцульського фестивалю. Збудували Писанку в рекордно-короткий термін – 90 днів. Воно й не дивно, адже будівельників підганяв тодішній голова ОДА Михайло Вишиванюк, який на відкриття чекав президента Кучму.

У 2007 році музей зайняв восьме місце у конкурсі «7 чудес України». Це за результатами інтернет-опитування; натомість експерти присудили йому лише 17 позицію.

Сьогодні колекція писанок нараховує понад 12 000 екземплярів. Найпопулярнішим є стенд із так званими «яйцями президентів». Високим гостям дають заготовку, де вони ставлять автограф, а потім майстри розписують решту. Нині в експозиції є яйця Кучми, Ющенка, Саакашвілі, інших. Лише Янукович, після зустрічі із «тупим твердим предметом», обходив підозрілий музей десятою дорогою.

Коломийська машина часу

Звернувши праворуч від гігантського яйця, потрапляємо на пішохідний проспект Чорновола. Тут, як і на інших вуличках середмістя, немов досі панує ХІХ століття. Ошатні двоповерхові кам’яниці, вишукане литво балконних решіток, автентичні дерев’яні двері – усе так і дихає старою доброю Австрією.

Після сильної пожежі 1865 року магістрат дозволяв зводити лише муровані будинки. По старій бруківці ходили цісарі Франц Йосиф і Карл І, письменники Леопольд Захер-Мазох та Іван Франко, митрополит Андрей Шептицький та співачка Соломія Крушельницька.

Проспект виводить нас на площу Відродження (колишній Ринок), панораму якої замикає коломийська ратуша 1877 року. Крім магістрату, тут містились поліційні арешти, де сидів Іван Франко. Вважається, що у камері він написав свого знаменитого «Каменяра». Хоча краєзнавець Василь Нагірний сильно у тому сумнівається, адже у ратушних підвалах Іван Якович провів лише одну ніч.

У сусідньому скверику лежить невеличка купа каміння. Рахуємо – 12 валунів. Саме на стільки частин у 1745 році тут розрубали тіло легендарного Олекси Довбуша, аби на пострах люду розвішати по містах і селах Покуття.

Цікаво, що останнього карпатського опришка Миколу Драгирюка повісили на площі Ринок у 1878 році. Та скоро бургомістр наказав зняти тіло, адже обличчя мерця колихалося точно напроти вікна його кабінету.

Автор: Іван Бондарев