Далі гортаючи альбом. «Лихі дев’яності» у світлинах

Франківський фотограф Любомир Стасів продовжує знайомити читачів «Репортера» зі своїми роботами. Цього разу – «лихі дев’яності». Як і в попередній публікації, фото супроводжуються авторськими коментарями, пише Репортер.

Читайте також першу частину статті – «Гортаючи старий альбом».

І зараз ще багато хто каже про те, як добре жилося за часів СРСР, про ковбасу по 2,20 і.т. п. Якщо період «застою» вважався ще якось більш-менш нормальним, то останні «совєцькі» роки були просто жахливими.

На фото № 1 переносимось у 1991 рік. Це інтер’єр одного з найбільших магазинів міста – «1000 дрібниць». Асортимент вражає. В сусідній взуттєвій крамниці усі полиці були заповнені страшними чоловічими сандалями 48-го розміру. Коли десь викидали якійсь дефіцит (а дефіцитом тоді було майже все, за винятком отих ноцників і сандалів), одразу вишиковувались довжелезні черги. Люди стояли там по кілька годин без жодної гарантії, що товару вистачить усім.

А це вже Незалежність, весна 1992-го. Тоді по всьому Івано-Франківську активно валили радянські пам’ятники, які не встиг­ли знищити раніше. Тут бачимо, як екскаватор руйнує пам’ятний знак «працівникам міліції, які загинули при встановленні радянської влади на Прикарпатті» (№ 2). Цікаво, що архітектором пам’ятника (1967 рік) був мій батько – Володимир Стасів. Він потім розповідав, що якби не цей проект, його б точно посадили. Тато був балакучим, полюбляв політичні анекдоти, мав чисельних недоброзичливців і неодноразово викликався у КДБ.

Коли чекістський монумент знесли, спалахнув гучний скандал. Виявилось, що в його фундамент були закладені надгробні плити з єврейського цвинтаря, спеціально обернені написами всередину. Ці надгробки не забирали аж до літа.

Як фотокореспондента мене часто викликали на місця різноманітних трафунків. Обидві подальші фотографії зроблені на початку дев’яностих. Це розбита вітрина гастроному, що містився у 14-поверхівці на Набережній, 32 (№ 3). Зараз точно не пригадую деталей. Чи то вночі якісь алкаші пограбували магазин, чи між ними зав’язалась бійка, під час якої розбили скло, а заодно почистили магазин… Набережна тоді вважалася неспокійним районом. Трохи далі по вулиці був ресторан «Прага». Туди взагалі гранату кинули.

Наступне фото я назвав «Поцілунок» (№ 4). Тут бачимо початкову частину вулиці Гаркуші, ДТП. Старенький Москвич і трохи модерновіша Волга. Напевно, недалеко той час, коли ці «шедеври радянського автопрому» можна буде побачити де завгодно, але не на дорогах.

У 1993 році біля ратуші, з боку теперішньої «Галереї-Н», провалилася частина асфальту (№ 5). Під землею виявилось ледь не ціле місто. Купа народу підходила до провалля та з цікавістю зазирала вниз. Я теж там був, але у підземелля не лазив – не любитель екстріму. Знайомі старі євреї розповідали, що колись під ратушею були величезні торгові склади, із такими широкими проходами, що можна було вільно їхати кіньми. А ще давніше там була тюрма, де сидів опришок Баюрак.

Підземелля доволі довго стояли відкритими, аж поки їх не перекрили бетонними плитами та не заасфальтували.

Колись на стометрівці стояла велична австрійська кам’яниця, в якій працював ляльковий театр. Також там було велике фотоательє. В лютому 1993 року впав чи балкон, чи частина стіни. Під уламками загинула молода жінка – лаборантка того фотоательє. Комісія встановила, що будинок аварійний і його швидко розібрали. На фото № 6 якраз видно процес демонтажу. Особисто мене вразили шикарні підвали старої кам’яниці. А містом пішли чутки, що вона збудована на «мертвому» місці і ніби там колись був цвинтар.

Дев’яності роки завершились грандіозною реконструкцією цент­ральної частини Івано-Франківська. Тоді півміста стояло у риштуваннях, зокрема й ратуша (№ 7). Бачимо, що штукатурити її почали згори вниз. Купол вже встигли позолотити, і це чи не єдиний випадок в Україні, коли подібну прикрасу має не культова споруда. До цього купол був пофарбований звичайною зеленою фарбою. Тоді ж замінили і годинник. Але він вийшов якійсь нездалий, постійно ламався, ще й примудрився «злапати» блискавку. Через кілька років довелось встановлювати новий годинник.

Автор: Іван Бондарев